РОЗДІЛ V

Після магазинчику дівчата піднімалися невеликою ґрунтовою дорогою, тією самою, якою ще вчора їхав автобус. Діти йшли попереду, перешіптуючись про своє, а вожаті ледь повзли позаду, спокійно спостерігаючи за природою.

— А знаєш, я їхати не хотіла, — зізналася Аня, проводжаючи поглядом птахів, що пролітали чистим небом. — Мене Влад умовив.

— А в мене навпаки, — відповіла Настя. — Ледь вмовила Макса трохи розвіятись.

— Вибач за питання, — серйозніше сказала Аня, глянувши на зосереджений профіль подруги, — але чому Максим такий…

— Який? — не одразу зрозуміла дівчина.

— Такий сумний. Наче намагається виглядати веселим, але… чесно — не дуже виходить.

Настя на мить замовкла, стискаючи куплену книгу у своїх руках.

— Скажу коротко: сімейні проблеми. Більше, вибач, не можу.

— Розумію. Вибач.

Група пройшла через головні ворота ще напівпорожнього табору й одразу попрямувала до свого будиночка. Підлітки розійшлися по кімнатах, а Настя з Анею зайшли на кухню — випити холодної води просто з холодильника.

Настя відчинила двері й одразу звернула увагу на стіл. А точніше — на того, хто за ним сидів. Їй здалося дивним, що цей хлопець тут, адже його група зараз у лісі.

Юнак почув скрип дверей і повільно повернув голову.

— Добрий вечір, — беземоційно, майже механічно привітався він.

— Привіт… А ти чому тут? Ви вже повернулися?

— Ні. Я сам. У мене по дорозі заболів живіт, і я повернувся. Інші ще гуляють.

— Може, тобі таблетку? — Настя підійшла ближче, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Ні, дякую, — так само рівно відповів хлопець. — Я піду.

Юнак підвівся й попрямував до виходу.

— Льош, якщо стане гірше — скажи, добре? — кинула йому навздогін Настя, щиро хвилюючись.

Хлопець ледь помітно кивнув. Проходячи повз Аню, він навіть не відреагував на її привітання — ніби просто не почув.

— А… — здивовано протягнула Аня. — Що з ним? І чому він взагалі тут?

— Сказав, що живіт болить…

Дівчата ще близько години просиділи на кухні, розмовляючи про все підряд, і лише потім розійшлися по кімнатах, чекаючи хлопців, які ось-ось мали повернутися.

На годиннику було близько дванадцятої ночі. Хлопці не повернулися — ніби їх узагалі не існувало.

Двері обох кімнат відчинилися майже одночасно. Дівчата вийшли в коридор і завмерли одна навпроти одної. Вини кілька секунд спостерігали нервовість у очах одне одного.

— Максим не повертався? — ковтаючи слова, запитала Аня.

— Н-ні… — заїкнулася Настя, і разом із цим зникла остання надія, що хоча б Влад уже тут.

— Діти! — раптом спохопилася Настя, глянувши на двері кімнати хлопців. — А вони прийшли?

Не змовляючись, дівчата різко відчинили двері, навіть не постукавши. Кімната була порожньою. Лише одне дальнє ліжко, що біля вікна, було зайняте. На ньому, повернувшись на бік, спав хлопець.

— Льоша! — Настя підбігла й почала його трясти. — Де інші?

— А… що?.. — сонно пробурмотів він, явно не розуміючи, що відбувається.

— Де інші? — вже спокійніше повторила вона, відступивши на крок.

— А… — Льоша підняв голову, оглянув кімнату. Побачивши порожні ліжка, він розгублено додав: — А де інші?

— Чому ти повернувся? — Аня не втрималась і теж почала розпитувати дитину.