Глава 14.Розказати все

Світ навколо застиг та відбивав лише глухим відлунням у вухах. Тіло тремтіло, у скронях пульсував страх, а серце калатало так, наче в грудях йому занадто мало місця. Вероніка боязко припала до губ Захара та майже не рухалася. Відчувала напруження чоловіка й ще більше тремтіла. Захотіла відсторонитися та просто втекти звідси, хоча й ноги не тримали. Але Захар не відпустив, однією рукою огорнув талію, а іншою потилицю та притиснув до себе щільніше. Вимогливі чоловічі уста поглибили поцілунок та смакували кожен міліметр наївності Вероніки. Було незвично, солодко, палко та гаряче. Він поглинав її всю, не залишаючи ні краплинки на пізніше. Вероніка почувала себе поруч з ним маленькою піддатливою дівчинкою, яка повністю довіряла. Тіло стало невагомим, щоки палали вогнем, губи поколювало від знемоги. Захар відсторонився та довго вдивлявся у карі потемнілі очі, а Вероніка не просто тонула в його блакитях, вона опускалася на самісіньке дно й не бажала виринати на поверхню. Поруч з ним було добре, трепетно та безпечно, з ним не боялася нікого, окрім себе та своєї бездумної брехні.

Навколо виникла незрозуміла тиша, оскільки увага присутніх була зосереджена на палкій парочці закоханих, що не соромилася показувати свої почуття. Раптом спалахи фотокамер відволікли Вероніку від Захара, й вона з острахом повернула голову в бік глядачів та одразу зустрілася з ще одним спалахом. Інтуїтивно виставила руку, показуючи, щоб не знімали. Захар же стиснув міцніше іншу долоню та швидко потягнув її за собою.

Вона ледь встигала за його широкими кроками. Згодом й зовсім перейшла на біг. Нічого не бачила, окрім широкої спини попереду, однак впевнено бігла, бо вірила та знала, що не образить. Ні, вона не забула того, на що наважувалася весь вечір. Достеменно не усвідомлювала, куди саме він її веде, але була готова опинитися будь-де, аби не поруч з підступною Нелею.

Вони зайшли  у перше краще приміщення, яке нагадувало кімнату для робочого персоналу. Посередині кімнати стояв невеликий стіл, а поруч з ним диван. Трохи далі в кутку розташувалася невелика тумба, на якій стояли чайник, кава, цукор та різноманітні чашки. Захар продовжував тягнути Вероніку, наче вона безвладна лялька. А коли наблизилися до дивану, то він посадив її на нього, собі ж взяв крісло та вмостився навпроти неї, блокуючи всі можливі ходи для втечі.

- Розповідай, - блиснув на неї своїми синявами.

Він злився, але не так, як при перших зустрічах. Його тіло було напруженим, груди високо підіймалися, а сині очі здавалися більш темними та каламутними. Від цього погляду хотілося з’їжитися і заховатися кудись якомога далі, але не від страху, а від холоднечі, яку він випромінював.

- Я не справжня Неля, - майже пошепки вимовила Вероніка й заплющила очі.

- Не зрозумів? Що ти верзеш?

Вероніка ще більше примружилася, наче це могло врятувати її від гніву. Захар підняв руку та торкнувся її щоки, подушечками пальців пройшовся до підборіддя та підняв його, вимагаючи глянути на нього.

- Я не справжня Неля. Мене насправді звати Вероніка, - почала швидко торохтіти дівчина, нарешті розліпивши повіки, - справжня була там, в залі. Та, що підходила до нас.

Вона замовкла, а Захар звів брови на переніссі, відпустив її підборіддя та занурив руку в свою шевелюру:

- Продовжуй! Я хочу знати все.

- Все сталося випадково, ми стикнулися з нею перед співбесідою і наші всі документи перемішалися. Їй хтось зателефонував і вона втекла, а я позбирала все, але не встигла викинути. Далі передала твоєму батькові випадково її документи.

- Ти видала себе за неї!

Захар підвівся та відійшов від неї на декілька кроків, наче вона могла заразити його невиліковною хворобою. Хоча брехня справді невиліковна.

- Я не заперечила, - схлипнула Вероніка, - мене нікуди не брали на роботу і я…

- І ти вирішила присвоїти собі чужі досягнення, щоб добитися свого?

- Я хотіла вхопитися бодай за щось, збиралася розповісти все через декілька днів.

- І що тобі завадило? – хмикнув з іронією Захар, - невже змусив хтось мовчати?

- Я боялася.

- Кого?

- Тебе! – Вероніка викрикнула та остаточно розревілася. Сльози безсилля покотилися щоками й вона більше не бажала стримувати себе, - боялася твоєї реакції.

- Смішно, - зневажливо вимовив Захар, - я ж наче казав лише недавно, що ненавиджу брехню, а не вбиваю за неї.

- Краще б вбив, - Вероніка підійшла до нього та наважилася заглянути в очі, - краще б ти вбив, ніж ось так дивився на мене.

Вона захотіла торкнутися до нього, але він перехопив її долоні та відсторонив від себе. Уся довіра, близькість та симпатія, що виникли між ними за останні дні, зменшувалися, а невидимий бар’єр виростав.

- А ти прекрасна актриса, - заплескав у долоні Захар, - мушу аплодувати тобі лише стоячи, вибач, що сьогодні без квітів.

Вероніка скривилася, він різав її без ножа, проштрикував наскрізь груди та встромляв нові удари. Але вона заслужила це, розуміла, що він має повне право злитися та казати, що завгодно.

- Вибач мені, - мовила, опустивши голову, - я вчинила необдумано. Тоді мені здавалося, що нічого страшного не станеться…