Глава 12. Лабіринт

Світ поплив перед очима. Все видавалося жахливим сном, з якого Вероніка ніяк не могла вибратися. Наче вона йшла до цілі, чітко знала, чого хоче, була готовою до цього, але постійно щось заважало. То ноги не піддавалися, то язик не слухався, то щось стороннє відкидало її за крок до правди.

Неля наближалася, а разом з нею Вероніка відчувала наближення свого краху та ганьби. Безліч разів уявляла своє зізнання Захару, яке мало відбутися наодинці, без сторонніх вух та очей. Розуміла, якщо розповість все тут, посеред натовпу, то скандалу не уникнути. Але ще гірше, якщо він дізнається це від когось іншого. І цей хтось саме зараз наближався до них.

Вероніка вкотре за вечір важко видихнула та стиснула міцно кулачки. Попри все потрібно витримати цей момент. Заспокоювала себе тим, що не може цей жахливий вечір тривати вічно. Колись та й має закінчитися.

- Вітаю з вдалим показом, - заговорила солодко Неля, коли опинилася поруч.

Вона простягнула руку Захару, ні на мить не прибираючи широкої посмішки з обличчя. Вероніка почувала себе лялькою, заколеною голками зі всіх сторін. Один невірний рух – і кров не зупинити. Ця Неля насторожувала, розуміла, що не просто так вона прийшла сюди й насмілилася підійти до Захара.

- Дякую, ми знайомі?

Захар повернув голову до Вероніки й вона розвела плечима, намагаючись вдати безпосередність та байдужість. Всередині ж колотило всю від страху.

- Ні, - твердо заперечила Неля і Вероніка блаженно заплющила очі, однак наступна репліка знову змусила серце калатати шаленим темпом, - я Вероніка.

- Що? – справжня Вероніка часто закліпала й не могла повірити в почуте.

Неля ж усміхалася так, наче неймовірно рада бачити їх обох, а знайомство з ними – справжня лотерея.

- Вероніка, - повторила вона ім’я, насолоджуючись очікуваною реакцією Вероніки, та простягнула руку, - а ви?

- Неля.

- Яке у вас незвичне та красиве ім’я, - почала фальшивити Неля.

- Звичайнісіньке, - перекривила її фальшиву посмішку Вероніка й зраділа, побачивши здивування на її обличчі.

Якщо при першій розмові з цією нахабною дівчиною Вероніка вважала її просто розпещеним, пихатим дівчиськом, то вона помилилася. Це була гадюка в людській подобі, яка насолоджувалася її страхом і вміло повзала навкруги цих відчуттів.

- І все ж, - втрутився Захар, - мені ваше обличчя знайоме. Я в цьому ніколи не помиляюся.

- Ох, - закотила очі Вероніка, - таки ніколи?

- Ти нарешті повернулася? Така Неля мені подобається набагато більше. – Захар підморгнув Вероніці.

- Я, мабуть, піду, - мовила Неля, - хотіла лише привітати. Гадаю, ще побачимося.

- Приємного вечора! – Мовив їй Захар услід.

Неля відходила й разом з нею Вероніку покидало несамовите напруження, яке тримало у своїй владі все тіло. Вона полегшено видихнула та від полегшення закотила очі.

- І все ж я бачив її раніше, - почула збоку голос Захара.

- Таке буває, можливо, й справді бачив її раніше, або ж когось схожого. У нас всіх є двійники.

- Тобто, ти віриш, що ще десь розгулює точнісінька твоя копія?

Захар вигнув одну брову, повернувся повністю до Вероніки та пильно оглядав її обличчя. Вона хотіла розтулити рота, щоб доповнити свою думку, але завмерла, бо саме в цю мить Захар кивнув комусь за її спиною та перепросив:

- Мушу тебе покинути, ти ж ніде не впадеш? Нікуди не вляпаєшся?

- Стій, - Вероніка упіймала його руку та стиснула так міцно, наче намагалася втримати зловмисника, - ми ж мали поговорити…я маю розповісти тобі дещо важливе. Я не можу більше чекати!

Вероніка нахмурила брови, на очі виступили сльози. Залишалося до повного щастя тупнути ногою, немов мала дитина, та закричати на весь зал.

- Я повернуся. – Захар накрив її долоню іншою рукою.

Своїми синіми чистими очима заглянув у її темні брехливі. Було щось в цих жестах інтимне, надто особисте та довірливе. Вероніка зціпила зуби та кивнула. Коли ж Захар відійшов, то зрозуміла, якою дурепою виглядала в його очах. Можливо, за короткий час їхнього знайомства вона неодноразово дивувала його необдуманими та дивними вчинками, але сьогодні навіть себе перевершила.

Вона побачила, що Захар підійшов до якогось знатного чоловіка та вони по дружньому обійнялися, наче давно не бачилися. Вкотре вилаяла себе. Адже такі заходи дуже важливі, а тут вона, проста помічниця, захотіла перебрати всю його увагу на себе. Та йому пам’ятник потрібно поставити за терпеливість до неї.

Вероніка стояла збоку та потайки обводила очима зал. Усі запрошені згрупувалися в невеликі компанії та жваво обговорювали останні події. Повсюди чулося клацання фотокамер та блимали спалахи. Вона заворожено спостерігала за тим, як поводить себе Андре. Він не був пихатим чи зарозумілим. В міру привітний та впевнений в собі й своєму успіху. Він постійно усміхався, позував перед камерами, водночас усім приділяв увагу, але й особливо не прикладав для цього зусиль. Усе виглядало природньо та не награно.

- То як? Готова? – Вероніка підскочила від голосу Нелі, який пролунав за спиною.