Глава 11.Пасує усмішка

Вероніка не знала достеменно, куди вела Захара. Тягнула його за руку, а він зовсім не пручався та покірно чимчикував за нею. Хотіла знайти хоч невеликий куточок, в якому можна буде спокійно поговорити, без зайвих вух та очей. По дорозі їм траплялися знайомі Захара, які разом з банальними привітаннями кидали декілька реплік, а Вероніка злилася усе сильніше. Перешкоди, наче навмисне виникали на шляху, й не закінчувалися.

- Стій!

Захар раптом зупинився та потягнув руку Вероніки на себе. Вона гепнулася об нього й мало не впала. Хоча, гепнулася, то гучно сказано. Він обережно притримав її та оповив руками талію. У місці дотиків було лоскотно та спекотно, дихання прискорилося, а карі очі округлилися від здивування.

- Що? – вимовила ледь чутно.

- Гадаю, це моє покликання постійно ловити тебе та приймати на себе удар.

Захар виглядав надзвичайно впевненим та зухвалим. Він пильно стежив за кожним її рухом та надмірною полохливістю і щиро захоплювався цим. Вероніка почувалася маленьким сірим зайчиком серед стада досвідчених вовків. Але вовк, який знаходився поруч водночас лякав та притягував до себе. Він перевів погляд на її уста й вона одразу ж уявила його терпкий поцілунок. Все у ньому дурманило – голос, поведінка, запах, а близькість зводила з розуму.

- Куди ти так біжиш? – Захар не відпускав, продовжував погладжувати спину  та утримувати за талію.

- Я не біжу, - поспішила виправдатися, - хочу поговорити. Вірніше розповісти дещо важливе.

- Що сталося?

Захар нахмурив брови та нахилився вперед, скоротивши ще між ними відстань. Він заглядав у карамельні очі й Вероніка побачила занепокоєння в цьому прискіпливому погляді.

- Ти засмучена?

- Я… - Вероніка глибоко вдихнула та забула, як видихнути.

Він хвилювався. І це хвилювання не було підробним чи награним. До нього підходили знайомі жінки та чоловіки, але він кивав лише у відповідь та не відводив очей від Вероніки. Вона почувалася повною нікчемою поруч з ним.

- Нелю, не тягни, кажи вже!

Звертання на ім’я вивело її із ступору, хотілося на весь зал кричати, що вона Вероніка.

- Розумієш, я збрехала тобі. – Стрімко випалила та опустила очі.

- Я знаю.

- Знаєш?

Вероніка швидко підвела голову та не могла повірити в те, що почула. Знає? Але він лише кивнув, підтверджуючи свої слова.

- Так. Ти через це так боїшся?

Вона кивнула, а Захар прибрав руки з талії та обережно торкнувся подушечками пальців її щоки. Від цього дотику та чаруючого глибокого погляду мліла й танула, мов свічка. Горіла, догорала, плавилася і палала ще яскравіше. Не могла нічого з собою вдіяти й солона краплинка виступила в кутиках очей. Зрештою, гучно видихнула та мало не впала, але й тут Захар притримав.

- Я давно хотіла сказати, - почала торохтіти, - але не знала, як ти відреагуєш.

- Я майже одразу зрозумів, що ти не знаєш італійську.

- Що? – спитала приречено.

- Ти ж це мала а увазі? Ти була така перелякана, коли я відправляв тебе до Антоніо…як же тут не зрозуміти? А пізніше зателефонував Антоніо та розповів, що в мене дуже симпатична асистентка й шкода, що вона прихворіла та втратила голос. Я ненавиджу брехню, але ти зізналася. Тоді, в полі.

- Он як, - гірко усміхнулася Вероніка.

- Потрібно бути ідіотом, щоб не здогадатися.

- Справді, потрібно бути ідіотом, - повторила його слова.

- Це такий тонкий натяк? – усміхнувся Захар.

- Я не це хотіла..

Вероніка не встигла договорити, бо до них підбіг колега, якого декілька разів бачила на роботі. Пригадувала, що його ім’я Павло, й зараз неймовірно злилася на нього. Наче сама доля знущалася та випробовувала її. Тільки-но вона наважувалася вимовити зловіщі слова, як тут же хтось підходив до них та заважав.

- Уже все починається, ходіть, бо Андре з нас шкуру здере, як не сидітимемо в перших рядах. – Поспішно заявив кароокий брюнет.

Вероніка похапцем оглянулася навкруги й зрозуміла, що поруч з ними майже нікого не було. Усі юрбилися біля подіуму й Захар кивнув їй, даючи зрозуміти, що пора. Вона важко видихнула та попрямувала за Захаром, але він раптом повернувся до неї та ошелешив новиною:

- До речі, забув тобі сказати. Мій батько запросив твоїх батьків. Гадаю, тобі буде приємно це знати.

Вероніка зупинилася та мало не розплакалася. Швидко пройшлася очима по залу, але, як вона могла знайти своїх псевдо батьків, коли навіть не знала, як вони виглядають? Коли ж ці тортури скінчаться? В цю мить вже не лякала реакція Захара на правду. Хотілося якомога скоріше покінчити з постійним напруженням, страхом, оціпенінням. Нехай кричить, зневажає, виганяє з компанії, але цьому має настати кінець.

- Ми обов’язково мусимо поговорити, - прошипіла крізь зуби, але достатньо голосно, щоб він почув.

- Поговоримо після показу.

Захар пішов до подіуму й Вероніка попленталася за ним. Всі навколо здавалися підозрілими й вона намагалася ні на кого не дивитися без потреби. Уявила, що тут лише вона, Захар та Андре. Гадала, що бос займе місце в перших рядах, але ж ні, зупинився позаду натовпу, проте в зручній локації. Звідти навіть краще все видно. Вероніка примостилася поруч, заховавшись за широкими плечима, і потайки виглядала.