Глава 13. Надзвичайно важливе

- От козел! – вигукнула Лара.

Мініатюрні пальчики Вероніки з доглянутими нігтями стукотіли по відполірованому кухонному столу, відбиваючи лише їй відому мелодію. Карі очі то мружилися, то збільшувалися в розмірах. А обличчя виглядало настільки задумливим, наче вона намагалася згадати давно забуті теореми з геометрії. Лара намотувала кола кімнатою та обурювалася, не шкодуючи красномовних слів для Захара, а Віка сиділа поруч та переводила погляд почергово на дівчат.

- Треба зізнатися, - мовила Віка лагідним тоном та накрила руку Вероніки, змушуючи припинити надокучливе цокотіння.

- Не слухай її! - Лара підійшла до дівчат та зупинилася, спершись на стіл.

- Чому? Вона має рацію.

- Повірити не можу, що він знає італійську, - закотила очі Лара.

- І я здивувалася, - зітхнула Вероніка, - дуже здивувалася. Але погодься, мій обман, який росте з кожною хвилиною, у порівнянні з його мініатюрним, стає просто велетенським. Та й не в цьому справа.

Вероніка потупила погляд на стіл, а дівчата переглянулися між собою, не розуміючи свою подругу.

- А в чому тоді? – втрутилася Віка, - поясни.

- Я гадала, він сприйняв нарешті мене всерйоз, дивився же прямісінько в очі, був зі мною щирим.  – Вероніка говорила повільно, запинаючись та обдумуючи кожне слово. – А він просто вирішив посміятися з дурного наївного дівчиська. А я… я все одно почуваюся огидно. Треба зізнатися та покінчити з цим.

- Так. – Підтвердила Віка.

- Ні! – заперечила Лара.

Вероніка глянула почергово на дівчат та усміхнулася. Лара була яскравою, різкою у висловлюваннях та надто емоційною. Віка ж сяяла ніжністю, невинністю, пустотливістю. І саме Вероніка розбавляла цей різкий контраст та виступала з’єднувальною ланкою між ними обома. І зараз їй хотілося, щоб ці дві надзвичайно різні особистості зійшлися на чомусь одному та підтримали її, а не сперечалися.

- От ми дурепи, - вимовила Лара, підморгнувши білявці.

- Це точно, тобі  й так важко, а тут ще й ми тягаємося та сперечаємося.

- Обожнюю вас, дівчата! Все буде добре.  – Усміхнулася Вероніка крізь сльози.

Хотілося плакати від зневіри та голосно ридати, щоб нарешті полегшало на душі. Якби все було так просто, то Вероніка зачинилася б у ванній та ридала досхочу всю ніч, але знала, що сльозами тут  точно не зарадити. Якщо взяла на себе відповідальність жити чужим життям, то потрібно бути сильною та вміти розплачуватися за це.

- Я зізнаюся, як тільки він приїде.

Вона не чекала коментарів подруг, повільно встала та пішла до своєї кімнати. Ця ніч видалася майже безсонною, але на ранок Вероніка почувалася краще. Нерозбірливі думки вгамувалися, душа заспокоїлася, а сумління притупило своє виття. Не знала, чи побачить сьогодні Захара, але готувалася до цього. Вона приїхала на роботу вчасно та одразу ж попрямувала до його кабінету, але секретарка повідомила, що він прилетить лише завтра, щоб не пропустити показ.

Спочатку Вероніка поривалася зателефонувати йому, але вкотре вилаяла себе за необдуманий вчинок. А що як він на переговорах, або ж зайнятий чимось іншим? Та й не можна таке обговорювати телефоном. Він може не зрозуміти, не захотіти слухати й взагалі скинути виклик.

Сьогодні вона знову спустилася до відділу моделювання. Тут панувала надзвичайно тепла творча атмосфера. Цей гамір та приємний безлад надихали Вероніку. Хотілося взяти до рук олівця та начертати ескізи один за іншим. Вона споглядала підготування до показу та намагалася увібрати в себе якомога більше досвіду та знань. Всюди метушилися дівчата, впевнено виконуючи свою роботу й дівчина не одразу почула, як позаду неї опинився Андре.

- Привіт, голубко!

- Ой, - підскочила Вероніка, - налякали мене.

- Для чого ці незрозумілі формальності? - усміхнувся Андре та встав навпроти Вероніки, - звертайся до мене на «ти», бо стариш мене тут перед всіма, - чоловік нахилився ближче та перейшов на шепіт, - і ганьбиш. Ще раз почую, то вижену звідси.

Вероніка щиро розсміялася. Весь сум, який панував на душі, заховався кудись глибоко. Їй імпонував цей чоловік. Він ставився до неї просто, з розумінням і повагою водночас. Наче відчував те пекло, яке творилося на душі, й прагнув розвеселити. При чому робив це тонко, вміло та віртуозно. Від нього виходила неймовірна аура, яка надихала, заохочувала та змушувала усміхатися.

- У мене для тебе дещо є, - Андре витягнув з-за спини чохол з сукнею та передав Вероніці. І хоч вона не бачила достеменно ні фасону, ні кольору, але чомусь відчувала, що це плаття божественне.

- Для мене? – здивувалася щиро Вероніка.

- Маєш же ти в чомусь з’явитися завтра на показ. Я ж розповідав тобі про традицію. – Вероніка розтулила рота, хотіла заперечити, але він зупинив, - не бажаю слухати ніяких заперечень. Буде так, як я сказав. Всі жінки в цій компанії – моє обличчя, а своє обличчя я не можу вдягнути в абищо.

- Гаразд. То ти мій фей?

- Хто? – розреготався Андре, - добре, буду твоїм феєм.

- Поверну все обов’язково, - вказала вона на сукню.

- Звісно ж, повернеш. Тільки не спіши до півночі. Сучасні попелюшки можуть дозволити собі чари на цілу добру.