Глава 10. Нові знайомства

Автобус повільно оминав будинки, дерева, звичних перехожих. Цього разу він не був переповненим, адже година пік давно минула. Вероніка сиділа біля вікна та, занурившись у власні роздуми, спостерігала за картинками, які змінювалися занадто швидко. Обличчя огорнув сум, а очі блищали відчаєм. З кожним днем вона вплутувалася в нові пригоди, які аж ніяк не тішили. З кожною хвилиною розуміла, що потрібно негайно зізнатися у всьому, але водночас зізнання давалися важче. Годину тому з банку вийшла Неля та передала картку Вероніці, нагадавши ще раз, що вона погодилася на все заради її мовчанки.

Вероніка прокручувала в голові слова, які говоритиме Захару, придумувала заздалегідь пояснення на очікувані запитання, але коли уявляла його злість, розчарування, ненависть, то й сама починала проклинати себе та своє жалюгідне життя. Вона настільки занурилася у внутрішні переживання, що всередині душило щось невидиме, а тугі лещата стискали груди, не даючи вільно дихати. Мало не проїхала потрібну зупинку, а коли вийшла з транспорту, то ступала по тротуару так, наче йшла по розпеченому вугіллю, - обережно, повільно, з острахом.

Так само повільно зайшла в будівлю офісу та піднялася на потрібний поверх. Вирішила не чекати, коли Захар  покличе до себе, а самій прийти до нього й викласти усе, як на сповіді. Але секретарка заявила, що його немає.

- Як немає? Він що не знає, з котрої години розпочинається робочий день? – випалила, не подумавши, Вероніка.

Поважна секретарка вигнула здивовано брови та ледь чутно хмикнула. Вероніка одразу ж прикусила губу, зрозумівши, наскільки недоцільні її коментарі. Хто вона така, щоб вказувати, коли босу приходити на роботу? Десь глибоко в душі закралося хвилювання, – а чи не сталося часом нічого поганого з ним?

- Він полетів на ділові переговори до Італії, - заговорила завченим тоном білявка, - це для інформації, якщо Захар Олегович не встиг відзвітувати тобі.

- Не встиг, - випрямила спину Вероніка, - полетів один? Без перекладача?

Вероніка відчувала водночас занепокоєння, бо не застала його на місці, та полегшення, що не потягнув її з собою, як перекладача. Але десь далеко в глибині душі скиглила, що не попередив. Так, він не мусив перед нею звітувати, але ж міг хоч одним словом проговоритися про це.

- А навіщо йому перекладач? – усміхнулася секретарка, наче знущалася з Вероніки.

- Тобто?

- Він і сам кому завгодно може перекладати.

- Захар… Олегович знає італійську? – спитала тремтячими губами дівчина.

- Вільне володіння.

- От чортівня. – Буркнула Вероніка та відчула, як до обличчя підійшов жар.

- Перепрошую?

Секретарка і до цієї хвилини дивилася на Вероніку з-під лоба та упереджено, але зараз складалося враження, що вона побачила перед собою дивне створіння, якому доводилося пояснювати, чому два плюс два дорівнює не п’ять, а саме чотири. Хоча, Вероніка добре пам’ятала випадки, коли потрібно, щоб дорівнювало саме п’ять. Однак, про це  згодом.

- Все гаразд, - широко усміхнулася вона, - а наш бос залишав для мене якісь доручення?

- Конкретних ні, але ти можеш спуститися у відділ моделювання, там якраз робота кишить.

- Гаразд.

Вероніка давно мріяла потрапити саме у відділ моделювання, оглянути там все уважно та познайомитися з головним модельєром. Далі в її плани входило випадково підкинути свої ескізи, а тоді вже або пан, або пропав. Тільки от знання Захаром італійської настільки ошелешило, що вона спускалася на декілька поверхів нижче так, наче її туди тягнули силоміць. То він добре знає мову? А з неї просто вирішив познущатися? Бачив переляк в її очах, але все одно продовжував свою тираду, глузував, кепкував з неї та вбирав у себе весь цей переляк, немов зголоднілий вампір. Чим далі йшла Вероніка, тим сильніше стискалися маленькі долоні в кулачки, впиваючись нігтями в шкіру.

Голос сумління ставав усе тихішим, а бажання поквитатися сильнішим. Так, вона зізнається у всьому, але тільки після того, коли модельєр побачить її ескізи.

У відділі моделювання справді кипіла роботи. По усьому просторому приміщенню хаотично стояли манекени, а поруч з ними крутилися майстрині, які тицяли голками, щоб підчепити тканину, яка струменями спадала до низу. Також збоку під стіною розташувалася довга стійка-вішалка, на якій висіли різноманітні сукні та костюми. Вероніка вертіла головою у різні сторони та розглядала все захопленими очима. Їй подобався творчий вир, безлад, гармидер, що панували тут. Усі були чимось зайнятими, хтось спішив, хтось командував, хтось дратувався, але це виглядало, як злагоджений механізм, в якому всі процеси між собою взаємопов’язані.

Дівчина ступила ще далі та наблизилася до великого круглого стола, за яким сидів темноволосий худорлявий чоловік з борідкою та переглядав ескізи. Поруч з ним крутилися молоді дівчата з модельними фігурами, яких він прискіпливо роздивлявся та коментував щось, бурмотячи собі під ніс:

- Отже, ти підеш в цьому, - вручив він аркуш паперу високій блондинці з виразними зеленими очима, - а тобі пасуватиме це. – Він на мить підняв голову та зустрівся з переляканими карими очима Вероніки, - а ти хто? Я тебе раніше тут не бачив? Нова модель?

- Я… - запнулася Вероніка.