Глава 9. Справжня Неля

- Що ти сказала? – перепитала Лара, намотуючи круги їхньою скромною квартирою.

- Сказала, що перебільшила свої досягнення, - зітхнула Вероніка під пильним поглядом двох пар очей.

- Нікусь, - втрутилася Віка, - у тебе ж був такий прекрасний шанс йому зізнатися. От уяви собі… Ти, він, поле, жодної душі…

- Та чого ж уявляти? – мрійливо усміхнулася Вероніка, - це все було насправді.

- Так от, ти б зізналася. Спочатку цей твій бос розізлився б… Але ти могла йому все пояснити, бо у нього не було можливості втекти від розмови.

- Зізнатися після того, як він сказав, що ненавидить брехню? Ой, дівчата, як же я заплуталася.

Вероніка скривилася та заплющила очі. Цей день був одним з найкращих у житті. Попри хвилювання та авантюри, почувалася виснаженою, знесиленою морально, але задоволеною душевно. Вона майже зізналася йому, але зовсім невчасно приїхав евакуатор, а разом з ним і його друг, який їх забрав. Не було й хвилини чи секунди, щоб вона не думала про свій обман. Вважала, що коли поступово підготує Захара до того, що вона зовсім не та, якою він її собі уявляє, то чоловік легше прийме цю ганебну брехню. Сьогодні він поводився з нею по іншому, наче показав себе щирого та справжнього.

Вона зауважила його привабливість, чоловічий шарм, суворість, яка плавно перетекла в люб’язність. Хоч Захар скептично ставився до її замислу з картоплею, але все ж виконав кожну примху. А ці його доречні глузування більше не дратували, а навпаки змушували посміхатися.

- Здається, - почувся голос Лари, - наша дівчинка закохалася.

Вероніка швидко розплющила очі та прибрала з обличчя мрійливу посмішку. Налякали не слова подруги, а те, що вона мала рацію. Її приваблював цей чоловік і ці почуття здавалися зовсім недоречними.

- Що ж робити? – вигукнула вона.

- Зізнатися! – відповіли в унісон дівчата, а тоді підійшли та обійняли Вероніку.

Ця ніч видалася для Вероніки справжнім кошмаром. Вона так накрутила себе, що жахіття не покидали її змучену уяву. Вона знову бачила перед очима поле, яке встигла полюбити, вогнище, Захара поруч, але замість приємної розмови він постійно твердив «брехуха». Його погляд був настільки розчарованим та пригніченим, що Вероніка постійно прокидалася та важко дихала.

Коли прокинулася зранку, то вирішила, що обов’язково зізнається йому, як тільки підвернеться нагода, й не зволікатиме більше. Вона приїхала на роботу о восьмій тридцять, але Захара ще не було. Дівчина вирішила спуститися у відділ моделювання й одним оком підглянути за процесом роботи, а ще познайомитися з головним модельєром компанії.

Не встигла вона пройти декількох метрів коридором, як на зустріч їй підвернулася жінка з відділу кадрів, яка приймала її на роботу. Вона привіталася, але на обличчі промайнуло здивування.

- Нелю, а ти чого тут?

- Тобто? – вигнула брови Вероніка.

- Ти ж мала поїхати зранку в банк забирати картку для зарплати.

Жінка з довгим каштановим волоссям пропалювала її своїми сірими очима. Вероніці на мить здалося, що вона сканує її та відчуває хвилювання, а разом з цим і обман, який тисне на груди болючим тягарем. Але після ночі кошмарних снів Вероніка мало не в кожному бачила підозрюваного.

- Ох, мала б поїхати?

- Дивна ти, я й Захара Олеговича попередила про це. Тобі мали телефонувати з банку.

Вероніка глибоко вдихнула та округлила очі. Мали телефонувати. Але вона не давала свого номера телефону відділу кадрів.  Лише секретарка Захара запитувала в неї номер, щоб занотувати його Захарові. Ох, як же вона могла пропустити цей нюанс? В резюме ж було вказано телефон справжньої Нелі.

- Я буваю забудькуватою, - винувато мовила Вероніка. – Вони телефонували, але я не записала адресу, за якою потрібно приїхати.

- І за що тебе взагалі тут тримають? – пробубніла жінка.

- За гарні очі? – часто закліпала Вероніка.

- Записуй.

Вероніка усміхнулася та швиденько записала адресу, після цього побігла на вихід, щоб вчасно дістатися банку. Розуміла, що, скоріш за все, вони зателефонували до справжньої Нелі й боялася, що ця дівчина першою розповість усе Захарові. Краще нехай він дізнається все від неї, але тільки не з чужих уст.

Ще ніколи Вероніка так швидко не бігала, як сьогодні. Захекана примчала під будівлю банку й не помилилася. До головного входу якраз прямувала дівчина, з якою вона зіткнулася у ліфті. Справжня Неля примружила очі та злісно зиркнула на Вероніку, а тоді швидкою ходою наблизилася до неї.

- То це ти? А я все гадала, що за аферистка представилася мною.

- Я можу все пояснити, - швидко випалила Вероніка, піднімаючи руки вгору.

- А для чого мені твої пояснення? Я й так все зрозуміла! – Неля наблизилася ще ближче та вказівним пальцем тицяла у Вероніку, - не встигла я прилетіти, як мені зателефонували з банку з вимогою забрати свою зарплатну картку, бо, як виявилося, я працюю все ж у компанії Гарпенків.

- Все сталося випадково.

- Справді? Повна нісенітниця! Придумай щось правдоподібніше.