Глава 8. Перебільшила досягнення

Пасма шовкового волосся лоскотали чоловіче обличчя, змушуючи усміхатися. Вероніка ж раділа, що вони бодай трохи прикривали бурякові щоки, ховаючи справжній сором. Карі очі нагадували два великих блюдця, а довгі вії тріпотіли, часто кліпаючи. Руки Захара нахабно огортали тонку талію, а тендітні долоні Вероніки впиралися у тверді чоловічі груди.

- Ой! – Все, що змогла вимовити.

- Щось не так? – усміхнувся Захар, дмухнувши, від чого локони мимоволі підскочили, - то ось, що ти мала на увазі тоді в архіві.

- Тобто?

- Все не так тобі було, могла одразу сказати, що любиш зверху.

- Який же ти нестерпний!

- І саме тому ти продовжуєш лежати на мені?

Вероніка захотіла обуритися, але зрозуміла повний абсурд ситуації. Намагалася швидко підвестися, але він не дозволив, потягнув знову на себе. Цього разу їхні уста розділяли лічені міліметри. Відчувала на собі його дихання, потемнілий погляд, дотики рук, що невпинно погладжували талію, спину. Вони то підіймалися, то опускалися, розпалюючи на її шкірі пекучі вогні. Захар виглядав зосередженим, нахабна усмішка зникла з обличчя, а брови хмурилися так, наче він не розумів того, що відбувалося.

Зрештою, сам відпустив та віддалив її від себе, дозволяючи нарешті підвестися. Сухе бадилля тріщало, пробиваючи незручну мовчанку. Вероніка підбігла назад до вогню, взяла першу кращу гілку та почала інтенсивно розбурхувати ще більше полум’я. Не розуміла, що відбувалося з нею. Усе тіло тремтіло, долоні пітніли, а повітря здавалося занадто гарячим. Почула, як до неї підійшов Захар і ще більше напружилася. Його присутність бентежила, дурманила, змушувала ноги підкошуватися. І це не був страх, він приваблював її. І саме це лякало найбільше.

- Потрібно помити картоплю.

Вона швидко вимовила це, уникаючи прямого зорового контакту, та побігла до виораного поля, щоб позбирати одинокі картоплини, які виднілися. Коли вкотре зігнулася за бульбиною, то її руку накрила долоня Захара. Вона захотіла випрямитися і мало не вдарилася лобом об чоловіче міцне чоло.

- Ти мене уникаєш? – сині очі підморгували, а кутики губ ледь помітно вигнулися.

- Чого я маю тебе уникати? – фиркнула Вероніка.

- Ти дивно поводишся.

- В чому моя дивина?

- Ти виглядаєш дуже невинною та юною, але, як тільки я тебе словесно зачеплю, то від тебе віє силою, якій міг би позаздрити не один чоловік. Однак, як тільки наближаюся до тебе, одразу ж уникаєш. Боїшся?

- Остерігаюся, - мовила коротко та пішла до води, аби помити картоплю.

Вероніка тішила себе тим, що хоча б зараз йому не збрехала. Остерігалася, бо надзвичайно боялася тих відчуттів, які він викликав у ній. А його це навпаки забавляло й розбурхувало ще більшу цікавість.

- Чому остерігаєшся? Ми одні, в полі, де за десяток кілометрів немає жодної душі. Якби я захотів, то зробив би з тобою все, що завгодно.

Вероніка глибоко вдихнула та нахмурила брови. В голові промайнуло безліч картинок, які показували, що саме він міг з нею зробити. Але вона не цього боялася. Чомусь була впевнена, що він не нашкодить їй. Та й, з її умінням викручуватися та придумувати все на ходу, це йому вартувало остерігатися. Вирішила й у цьому бути чесною з ним:

- Я тебе зовсім не знаю. Це нормальна реакція ось так поводитися з малознайомими людьми.

Захар знову підійшов до неї та допоміг помити картоплю. Вероніка розуміла, що він це робить вперше, бо невмілі рухи видавали його. Сама ж нарешті опанувала свої звички й прикинулася хоч трохи незграбною. Вогонь зменшився у розмірах і бадилля, яке не встигло до кінця просохнути, повільно тліло.

- Ти можеш закинути картоплю?

- А чому не ти? – зухвало усміхнувся Захар, вигнувши одну брову.

- Якщо я обпечуся – буде на твоїй совісті.

- Знаючи, яка ти незграбна… - протягнув, але таки пішов до вогнища й закинув картоплю.

- Постійно мені про це нагадуватимеш?

- Насправді, - Захар знову повернувся до неї, - мені подобається твоя незграбність.

- Вау, і чому ж?

- Бо ти справжня. І жива.

- А у твоєму звичному колі спілкування переважно мертвяки та штучні люди?

Вероніка оживилася, карі очі заблищали азартом. З його уст ці слова звучали, як справжнісінький комплімент. Можливо, подекуди вона говорила забагато зайвого, інколи поводилася незграбно, зрідка навіть невиховано. Але у всьому цьому вона не губила себе справжню і пишалася цим.

- Ти ж зрозуміла, про що я.

- Зовсім трішки.

Вони примостилися обоє на траву та спостерігали за вуглинками, що дотлівали. За весь цей час тут ніхто не проїжджав і тим паче не йшов пішки. Пташки наспівували монотонну, але солодку, мелодію, вітер колихав трави, а вогнище разом з димом розносило неймовірно спокусливий аромат.

- Цей аромат, - вдихнула на повні груди Вероніка та заплющила очі, - він дуже смачний. Смачніший за саму пропалену картоплю.

Захар невідривно спостерігав за Веронікою, поки вона цього не бачила. Ловив кожну емоцію, щирість та дитячу наївність. Вона ж усміхалася широко та дуже мило, навіть не підозрюючи, що за нею в цю мить настільки пильно спостерігають.