Глава 7. В мундирах на вугіллі

Теплий вітер лоскотав обличчя, груди дихали на повну, а в ніс вдаряв польовий знайомий запах. І хоч Вероніка рвалася з села в місто, але все ж її душа все ще розривалася між двох світів. Їй подобалося ось так бігти крізь високі трави, виривати по дорозі різнобарвні дрібні квітки та підставляти обличчя сонцю. Але зараз вона втікала від Захара, відходила на безпечну відстань, аби мати змогу нарешті видихнути.

Коли побачила на заправці, що Захар міг помітити її подругу Лару, яка в цю мить необачно шпорталася біля його машини, то від шоку підбігла та вхопила його за руку. А він сприйняв цей дотик по своєму. Захар спокійно кермував, а Вероніка зосереджено гадала, що саме могли зробити Лара з Михайлом, оскільки не бачила їхніх подальших рухів. А виявилося, що це пробиті колеса. При чому не просто пробиті, а очевидно проколені чимось зовсім тонким, якщо спустилися лише тут в полі, а не раніше.

І хоч бачила, що Захар злився, не припиняла протистояти йому та кидала короткі фрази, які, скоріше, нагадували палкі випади в бою, а не просту розмову. Вона зупинилася та спостерігала здалеку за чоловіком, який хмурився і постійно комусь телефонував, активно жестикулював і явно злився. Він був красивим, впевненим, в міру жорстким та інколи нудним. Бо не бачив нічого, окрім своєї роботи та безлічі важливих справ. Але мусила визнати, що йому неймовірно пасувало це занудство та самовпевненість. Вероніка почувала себе поруч з ним геть недосвідченою і маленькою дівчинкою, яку всьому потрібно навчити. І це лякало. Бо брехня з кожною хвилиною полонила все більше, а відгризки совісті пронизували до кісток.

- Я викликав евакуатор, -  крикнув їй Захар, - але невідомо, через скільки точно він прибуде.

- Хоч би до вечора його не було, - буркнула під ніс Вероніка.

- Що?

- Кажу, шкода, що доведеться чекати.

- Також я повідомив команду, що ми не встигнемо на зйомки. З Антоніо відповідно теж доведеться все вирішувати якось по іншому.

Вероніка закотила очі та зраділа, що зараз йому цього не видно. Таки план Лари спрацював і їй не довелося викручуватися чи непритомніти. Але як бути далі? Завдання ж на цьому не закінчаться. Дала собі слово, що протримається декілька днів, покаже свої ескізи головному модельєру й лише після цього зізнається.

Трохи далі, де закінчувалася висока некошена трава, виднілася виорана ділянка. Вероніка не зважала на бурчання Захара, який наближався до неї, й пройшла ще далі. Вона побачила присушені картоплини, які зрідка зустрічалися на шляху, й одразу згадала, як у дитинстві після важкого дня у полі разом з сім’єю палили бадилля і підсмажували на вугіллі картоплю в мундирах. Нічого смачнішого в цю мить й годі було уявити. Шлунок забурчав від голоду, а у ніздрі вдарив уявний запах присмаленої картоплі.

- Чого ти біжиш, мов скажена?

Захар заговорив зовсім близько й Вероніка здригнулася, але продовжувала дивитися на картоплини.

- Я і є скажена, - відповіла монотонним голосом.

- Навіть не сперечатимешся?

- Я вирішила, що з тобою краще погоджуватися.

Захар підійшов ще ближче та майже пошепки заговорив:

- Мені подобається, коли ти звертаєшся до мене на «ти».

Вероніка відчула його дихання у себе на шиї, повернула голову та відхилилася. Ця небезпечна близькість збивала з пантелику та була зовсім незрозумілою. Наче й не домагався, але постійно скорочував відстань, змушував ніяковіти та почувати себе незграбною, невимушено торкався та пробуджував у ній вулкан вогнів усередині. Він же набагато старший від неї. Раніше Вероніка навіть не глянула б на такого чоловіка, а зараз же розуміла, що він приваблює її. Впевнений, жорсткий, харизматичний, але надто вимогливий. І різниця в десяток років уже здавалася зовсім непомітною.

- На роботі я все одно викатиму, - Вероніка обережно відійшла на крок.

- Викатимеш знову – звільню!

- Справді?

- Не сумнівайся.

- Гаразд, - зітхнула гучно, - то нам довго чекати? А я зголодніла.

- Ти ж там набрала печива та батончиків на десятьох, - усміхнувся Захар.

- Я хочу картоплі, - Вероніка кивнула головою в бік ділянки та підморгнула.

- Пюре, фрі, запечену? – почав глузувати Захар.

- В мундирах на вугіллі.

Захар прослідкував за її поглядом, вигнув здивовано брови та голосно присвиснув. Сказати, що він виглядав здивованим, - не сказати нічого. Але сині очі блистіли не лише спантеличенням, у них вбачалося глузування. Це ще більше дразнило Вероніку та підштовхувало здійснити задумане. Вона мало думала про наслідки, або ж про враження, яке справить на Захара. Хотілося змусити його роззявити рота і від подиву, і від захвату водночас.

- Не дивися на мене так, наче я захотіла марципанів у відкритому полі, - закотила очі Вероніка, а тоді пройшла повз нього, зачепивши плечем.

- Обережніше, а то знову скажеш, що постраждала ти.

- Ох, то ти пам’ятаєш нашу першу зустріч.

- Тебе неможливо забути.

Вероніка скривилася в іронічній усмішці та підійшла до сухого бадилля, що лежало декількома купками збоку й загорнула його на одну велику. Зовсім не боялася, що вимажеться, та не шкодувала рук. Захар спостерігав за нею мовчки, але дуже прискіпливо. Від цих двозначних поглядів уся шкіра горіла, а руки мимоволі трусилися.