Глава 5. Робоча зустріч

Наступного дня Вероніка йшла на роботу, мов на каторгу. В голові все перемішалося, а на серці відчувалася туга та огида до себе. Вона ж ніколи в житті стільки не брехала, як за останні дні. Чому вона ніяк не може зупинитися? Замість того, щоб розплутати ганебну павутину обману, вона усе тугіше та ретельніше плете її. Дівчина говорила сама з собою та проклинала той день, коли вирішила, що може присвоїти собі чужі заслуги та скористатися не своїм шансом. Розуміла, що потрібно якомога скоріше зізнатися і витримати увесь шквал негативу, який на неї виллється. Але як?

На мить уявила самозакохане обличчя Захара, його глузливий тон, розчарування і в грудях почало тиснути. Він з першої зустрічі не бачив у ній нічого, окрім протеже свого батька. З першого слова ставився до неї так, наче вона чимось перед ним завинила, постійно змушував червоніти та недооцінювати себе. Вероніка знала його лише два дні, але від однієї згадки про сині блакиті по тілу пробігали мільйони дрібних комашок. Хотілося зі шкіри вилізти, аби він ставився до неї, як до рівних, щоб заглядав у карі очі з повагою та захватом. Згадала, як обережно він тримав її на руках в архіві, як тепле дихання лоскотало шкіру, а дурманний чоловічий запах п’янив, і застогнала вголос, мало не ридаючи. Який же він все-таки красивий та нестерпний водночас!

Вона приїхала на роботу сьогодні вчасно, але Захара ще не було на місці, тому помчала до архіву, аби все ж таки звершити вчорашнє завдання з ескізами. Тиша навкруги сприяла ще більшому зануренню в себе. Вероніка відібрала ескізи, які приглянула ще вчора та підійшла до панорамного вікна, яке виходило на парк поруч. Довго вдивлялася кудись попереду, але не бачила нічого, окрім свого ганебного вильоту звідси. Однак зараз не знала точно, що лякало більше, - піти звідси, так і не проявивши себе, чи побачити розчарування Захара.

- Ось ти де.

Вероніка підскочила від неочікування та повернула голову. Біля дверей, спершись на одвірок та заклавши руки на грудях, стояв Захар. Сині очі з-під примружених повік ретельно оглядали її. Вероніці на мить здалося, що в неї на лобі пише «обманщиця» і від цього щоки одразу ж зарум’янилися.

- Нелю, ти готова?

Те, що він уточнив її ім’я, остаточно вибило з колії. Хотілося на весь світ прокричати, що вона насправді Вероніка. Вчора Лара пропонувала безліч варіантів допомоги з італійцем з участю Михайла. Дійшло навіть до переглядання на просторах інтернету способів прослуховування разом з радіоприймачами. Але Вероніка вперто вирішила не обманювати ні Захара, ні Антоніо, ні себе в, першу чергу. І ось зараз, коли так хотілося зізнатися у всьому, язик прилип до піднебіння, а всі влучні слова повилітали з голови.

- Готова до чого?

- То в когось не лише білі ручки, а й з пам’яттю проблеми? – вигнув брови Захар, пильно стежачи за її реакцією.

Вероніка нахмурилася, не могла зрозуміти, на що він натякав, чому знову наголосив на «білих ручках». Але цей зухвалий зарозумілий тон обурював. Нехай вважає, що вона протеже його батька, але ж ніхто не давав права зневажати її та ставитися, як до сміття.

- А у вас з чим проблеми? – не стрималася Вероніка.

- Тобто? – Усміхнувся Захар, тоді почав наближатися.

- З чим проблеми у вас? – уточнила, виділяючи кожне слово. Ще мить тому бажала зізнатися у всьому, а зараз його тон знову змусив опиратися. – Чому ви не поважаєте людей? Хто взагалі вас виховував, а головне – де?

Захар зупинився у пів кроку від неї та міцно зціпив зуби. Жовна на обличчі почали виділятися, а брови зійшлися на переніссі. Вероніка прикусила язика, але занадто пізно. Нестерпні колючі слова встигли вилетіти з рота, але вона зовсім не шкодувала про це. Так, він її бос, але не має жодного права при кожній слушній нагоді ображати. Хотілося втерти носа та показати характер. Хоч вона й нижча від нього майже на голову, але ж точно не слабша морально. Чи слабша?

- А хто виховував тебе? І головне – як? Поводишся так, наче чимось відрізняєшся від мене. Ти така ж, як і я. І не намагайся здаватися кращою, тобі не личить.

Вероніка привідкрила рота, аби додати щось, але вчасно схаменулася. «Не намагайся здаватися кращою?» - прокрутила в голові його слова. Тобто зневажає не лише її, але й себе та йому подібних?

- Чекатиму тебе внизу через п'ятнадцять хвилин. Захопи з собою відібрані ескізи.

Захар сказав це, не дивлячись більше на Вероніку. Якщо до цього в його очах та поведінці грали бісики, то зараз від нього знову віяло холодом і байдужістю.

Вона чудово пам’ятала про сьогоднішню зустріч з цим Антоніо, й гадки не мала, як можна викрутитися з цієї халепи. Йдучи на роботу, збиралася у всьому зізнатися, але після незрозумілого настрою та образ Захара передумала. Зрештою, вона завжди може знепритомніти, коли це знадобиться. Саме з таким настроєм голосно зітхнула, прихопила ескізи та поспішила до виходу.

Достеменно не знала, куди саме поїдуть. Адже напередодні ввечері Захар лише попередив про заміський відпочинковий комплекс, на якому мала б відбутися фотосесія моделей з нової колекції. Сказав їй підготуватися. А що їй готуватися? Одягнулася в зручні широкі джинси, чорну футболку з малюнком метелика та білосніжні кросівки.

Захар чекав на неї у чорному позашляховику трохи далі від входу. Коли Вероніка обережно сіла в машину, то навіть не повернув до неї голову, дивився лише кудись попереду та нагадував недосвідченого водія, який боїться зайвий раз відволіктися від дороги.