Глава 4. Можу знепритомніти

Вероніка їхала у переповненому автобусі та роздумувала про своє майбутнє, яке пропливало перед очима. Вона бачила, як про її обман дізнаються всі навкруги, після цього власниця того резюме подає на неї в суд. Ще через мить Вероніка бачила себе за ґратами. Картинка гратів змінилася на ту, де батько забирає її силоміць в село та видає заміж за працьовитого тракториста… Карі очі помітно збільшилися, а на обличчі промайнув страх. Але не розуміла, що з цього всього гірше – в’язниця чи опіка батька.

Мало не проїхавши потрібну зупинку, Вероніка помчала до виходу під обурення пасажирів, повз яких пропихалася. Дівчина похитала головою, щоб прогнати марення з голови та приглушити совість, яка постійно нашіптувала, що неправильно ось так всіх обманювати. Вона вийшла, вдихнула свіже, хоч і задушливе, повітря та трішки прийшла до тями. Трохи далі стояв молодий світловолосий хлопець, який пильно стежив за нею.

- Ти ж Вероніка? Правильно?

- Як ти здогадався? – вона примружилася від сонця, намагаючись ретельніше розглянути обличчя незнайомця.

- Лара сказала, що я тебе впізнаю. – Усміхнувся хлопець, демонструючи ідеально рівні зуби.

- Он як… Цікаво. По чому ж ти мене ось так упізнав?

Вероніка демонстративно оглянула себе, натякаючи, що на ній немає ніяких пізнавальних знаків чи особливих прикмет.

- Пожартував я, вона відправила твій номер телефону, от я й заглянув на твоє фото.

- Ось так правдоподібніше. – Усміхнулася Вероніка.

- Я Михайло, - хлопець підійшов ближче та простягнув руку для знайомства.

Вероніка усміхнулася, потиснула його долоню та одразу ж перейшла до суті, не гаючи жодної секунди:

- Ти ж знаєш італійську? Правда?

- Це ти себе заспокоюєш чи мене?

- Себе, - Вероніка кивнула головою на готель, верхівка якого виднілася з-поміж будинків, та потягнула Михайла у вказаному напрямку.

- Коли мені було десять, то мої батьки розлучилися, - почав коротеньку розповідь Михайло, - згодом мати вдруге вийшла заміж та переїхала з вітчимом до Італії. Я жив з ними до вісімнадцяти років, а потім повернувся в Україну.

- Гаразд, переконливо, - видихнула Вероніка, - але як ми зробимо так, щоб цей Антоніо не помітив мого незнання мови?

- Ти ж можеш вдати, що в тебе частково зник голос? Застуда для прикладу.

- Я можу й знепритомніти, як знадобиться, - махнула рукою Вероніка.

Михайло розреготався, блакитні очі виглядали з-під коричневих густих вій, на підборідді виділялася зваблива ямочка, а орлиний ніс з горбинкою додавав мужності та розбавляв солодкий образ хлопця. Він не був красенем, але доволі симпатичним та харизматичним.

- Сподіваюся, до цього не дійде. Але будь напоготові. Коли я робитиму ось так, - Михайло легенько кивнув та примружив очі, - то це означатиме, що ти маєш повторити за мною. Решту часу я сам говоритиму, а ти кашляй та демонструй, що у тебе перчить в горлі.

- Гаразд.

Через лічені хвилини обоє опинилися в просторому холі розкішного готелю.  Вероніка підійшла до адміністратора та повідомила, що на них чекає Антоніо Кабріні. Молода дівчина в чорно-білій уніформі вказала на ресторан, який знаходився в правому крилі готелю, й молоді люди попрямували саме туди. У цій порі тут було малолюдно, майже всі столи пустували, однак деякі все ж були зайнятими. За двома столами розмістилися літні жінки, ще за одним молодий хлопець, який активно жестикулював та розмовляв телефоном чистою українською, й трохи далі в кутку сидів темноволосий чоловік. Саме до останнього почав наближатися Михайло.

Вероніка хвилювалася так, наче від цієї коротенької зустрічі залежало все її подальше життя. Ноги підкошувалися, повітря здавалося надто задушливим, навіть стеля тиснула на голову. Вона притиснула до себе міцніше документи разом з коробочкою зразків, які мала передати, наче це заспокійливі обійми. В грудях щось душило, а горло стиснули колючі спазми. На мить задумалася, що й удавати не потрібно нічого  з голосом, він і без того пропав.

Михайло звернувся до чоловіка на італійській, з його слів Вероніка зрозуміла лише ім’я та привітання. Незнайомець за столом помітно оживився та широко усміхнувся. Чорне довге волосся було вкладеним назад, невелика борідка охайно підстрижена, а чорні очі з Михайла перемкнулися на Вероніку, від чого до обличчя одразу ж приступив жар. Вона згадала настанови свого напарника й вдала задушливий кашель, схопившись за горло.

Михайло продовжував щось говорити співчутливим тоном, показуючи на Вероніку, а тоді сказав два нерозбірливих слова гучніше, ніж потрібно було, та кивнув Вероніці. Вона нахмурила брови, але швидко зрозуміла натяк та ледь чутно пробурмотіла ці слова, намагаючись їх відтворити.

- Антоніо чекав на тебе, - мовив пошепки Михайло, забираючи з її рук теку з документами,  - і йому надзвичайно шкода, що ти прихворіла та не можеш повноцінно розмовляти.

Вероніка усміхнулася, зиркнула на італійця, який не відводив від неї свого погляду, та зробила настільки жалісливі очі, що нагадувала крихітне цуценятко, яке потребувало захисту. Михайло продовжував своє незрозуміле, але впевнене белькотіння, час від часу кидав двозначні погляди на Вероніку й вона повторювала за ним окремі слова, кашляючи при цьому. Згодом Антоніо забрав документи, попрощався з ними, а тоді наблизився до Вероніки та потягнувся до її руки. Вероніка в цю мить тремтіла так, наче очікувала від нього щонайменше удару або вогнепального поранення, навіть рука сіпнулася, але чоловік лише потиснув її та мовив щось наостанок.