Глава 3. Як кур'єр

Вероніка заплющила очі настільки міцно, наче це могло полегшити удар при падінні. За лічені секунди перед очима вималювалися різноманітні картинки, навіть та, де підлога з блискавичною швидкістю перетворюється з твердої на м’яку перину. Але натомість її впіймали міцні чоловічі руки, а біля вуха почувся знайомий голос Захара:

- Ти завжди така незграбна?

Вероніка продовжувала міцно мружити очі, боячись їх розплющити. А Захар розглядав її обличчя і хмурився. Нарешті його ніша спромоглася розліпити повіки й кинула на нього такий переляканий погляд, наче він схожий на вовка, який намагається спокуситися на невинну овечку.

- Відпустіть мене! Негайно!

- Впевнена? Відпустити?

- Абсолютно!

Захар послабив хватку, після чого вона мало не впала й сама вчепилася за його шию.

- То відпускати чи ні?

- Відпустіть, але не так!

- О, то ти ще й обиратимеш, як саме хочеш.

Захар насміхався, а щоки Вероніки з кожним словом багровіли все сильніше. Чоловік обережно поставив її на ноги, після чого відпустив та відійшов на крок.

- Коли я можу побачити результат? Я взагалі гадав, що ти тут заснула, або ж пішла на обід і не повернулася на робоче місце.

- Я не ходила на обід. Якби ви уточнили терміни цього завдання, то я б поквапилася.

- Якби ти спитала у мене бодай щось про терміни, то я б уточнив. Але ж ти, мабуть, подумала, що в перший робочий день будеш тут сама собі босом. А під крильцем мого батька й зовсім нічого не доведеться робити.

Вероніка важко видихнула та закотила очі. Хотілося захистити себе й багато чого сказати цьому чоловікові. Але сперечатися з впертюхом було марно, як і щось доводити йому. Вона від самого ранку сумлінно працювала й відходила лише в туалет. Так, деякі ескізи дівчина переглядала занадто довго, а окремі й зовсім захоплено. Але ж точно не від того, що не планувала нічого тут робити.

- Ви мене зовсім не знаєте, зате вималювали собі мій так званий портрет, - вона зігнула два пальці, імітуючи лапки,  - що б я не сказала, чи не зробила, ви не зміните свою думку про мене?

- А ти вже зробила щось таке? Щоб я міг змінити думку про тебе?

Захар заклав руки на грудях, брови на переніссі скорчилися в напружену складку, а сині очі розглядали Вероніку настільки пильно, що відчувала себе голою. Цей погляд пронизував до кісток, наводив одночасно страх та полум’я. Серце стукотіло так, немов в грудній клітці не вистачало для нього місця. Вероніка не розуміла емоцій, які викликав у ній Захар Олегович. Водночас хвилював, лякав, змушував щось довести та почувати себе повною нікчемою, яка нічого не досягла в цьому житті.

І хоч хотілося багато чого висказати йому на свій захист, але Вероніка вчасно прикусила язика, зціпила зуби й додала своєму холодному тону хоч трохи ввічливості:

- На коли вам потрібні відібрані ескізи?

- Швидко вчишся, - мовив Захар так, наче не похвалив, а зробив неймовірну послугу їй, - на завтра. Тому зараз облиш цю справу, бо терміново мені потрібно дещо інше.

- І що ж?

- Ти зайдеш у відділ моделювання, забереш зразки та документи для нашого іноземного клієнта та відвезеш йому.

- Як кур’єр? – усміхнулася Вероніка, уявляючи себе поштовим працівником.

- Щось не так? Чи твоя мила голівонька та білі ручки до такого не звикли?

Посмішка одразу ж зникла з обличчя Вероніки. Вона прекрасно знала, який вигляд мали її «білі» ручки, коли вона лише приїхала до столиці. Вони були засмаглими та загрубілими від важкої сільської праці й аж ніяк не білими й мініатюрними. Це зараз, після п’яти років у столиці, в неї доглянуті руки та милий манікюр.

- Мої руки звикли до всього, але вам цього ніколи не зрозуміти. Кажіть, куди саме потрібно їхати.

Захар хмикнув, кинув погляд на її руки, зімкнуті в кулачки, тоді знову повернувся до обличчя та заговорив байдужим тоном:

- Після відділу моделювання зайди до моєї секретарки, вона віддасть всі необхідні документи та скаже адресу.

- Гаразд, - Вероніка повернулася та позбирала ескізи, які попадали разом з нею.

Вона чула важкі чоловічі кроки, які віддалялися. І з кожним віддаленням дихала вільніше та спокійніше. Поки Захар не ошелешив одним нюансом:

- Мало не забув, іноземець – італієць. В тебе ж не виникне проблем, щоб з ним порозумітися? Наскільки пам’ятаю, в тебе бездоганна італійська.

- Звісно ж, не виникне, - намагалася вдати байдужий тон Вероніка.

Захар усміхнувся, побачив її здивовані та перелякані очі й після цього пішов геть. Вероніка скривилася та показала йому вслід язика, а коли чоловік повернувся, то швидко випрямилася і начепила на обличчя ввічливу посмішку.

- Бездоганна італійська, - мало не заридала вона, коли зачинилися двері.

До лиця підійшов жар, а повітря катастрофічно не вистачало. Вероніка була розгубленою і ніяк не могла опанувати свої емоції. Про що вона говоритиме з італійцем? А головне – якою мовою? Так, вона зможе викрутитися та все показати жестами або ж спілкуватися з ним ламаною англійською. А що як цей італієць розповість про усе Захару? Тоді її обман викриється і вона вилетить звідси, так і не встигнувши попрацювати та щось показати.