Глава 2. П'єдестал

- Що ти зробила? – Лара посміхнулася та вигнула свої чорні брови у формі двох дуг.

- Чого ти так дивуєшся? Наче я не здатна на авантюрні вчинки.

- Нікусь, ти здатна на авантюрні вчинки, але такого я й уявити не могла. Прийти на співбесіду, присвоїти собі чуже резюме, нахабно збрехати та ще й обійти відділ персоналу фальшивими копіями.

- Ти все так описала, наче я  когось вбила й на мені тепер страшний гріх. Я ж ніколи не була скромницею.

- Втекти з пар та підбити на це всю групу це одне, а те, що зробила ти сьогодні, пахне криміналом.

- Ох, я про це не подумала. Справді? Невже на мене можуть подати в поліцію?

- Якщо власниця документів встигла кудись полетіти, тоді тобі немає чого боятися.

Лара завжди простіше ставилася до життя, а зараз намагалася читати нотації замість мами. Вона була вищою від Вероніки на пів голови. Коротке чорне каре, зелені очі з косим розрізом та незмінна червона помада на губах додавали їй зверхності та стервозності. Інколи дівчина могла бути грубою, зухвалою та надто неприступною. Але Вероніка добре знала, що за цією маскою ховається щира душа з вразливим серцем. Дівчата жили в одній кімнаті гуртожитку, але коли цього літа отримали диплом, то вирішили винайняти спільно квартиру. Приєдналася до них ще і їхня однокурсниця Віка, якій набридло жити з батьками.

- О, Вікуся прийшла, - мовила Лара, коли почулося клацання дверей.

Згодом дівчата сиділи за кухонним столом, розпивали червоне вино та смакували фруктами. Віка, синьоока білявка з довгим волоссям, вирішила сказати тост:

- Нікусь, нехай твій перший робочий день пройде на ура. До речі, а ти вже познайомилася зі своїм босом?

- Так, - вмішалася Лара, хитро блимнувши очиськами, - як це ти опустила такий важливий момент?

- А що тут розповідати, - зніяковіла Вероніка, ховаючи погляд, - неприємний тип, одразу попередив, що поблажок не буде.

- Симпатичний? – уточнила Лара.

- Не мій типаж.

- Ага, так я і повірила.

І хоч дівчата сиділи до глибокої ночі, наступного дня Вероніка прокинулася раніше від свого будильника. Вона помітно хвилювалася, бо коли детально прочитала резюме цієї Нелі, настрій впав кудись глибоко в прірву. Ця дівчина навчалася в одному з кращих університетів країни, практикувалася у відомого модельєра, знала досконало англійську та італійську мови. Якщо з англійською у Вероніки все було нормально, то з італійською значні прогалини. Заспокоювала себе тим, що необов’язково з першого ж дня її питатимуть мови. Однак вирішила все ж купити спеціальну літературу, щоб хоча б вивчити базові фрази та висловлювання.

Цей неприємний чоловік сказав їй вчора, щоб вдягнулася пристойніше. Вероніка згадала вчорашній одяг Нелі й зрозуміла, що він мав на увазі. Потрібне щось у більш діловому стилі, бо її літній сарафан аж ніяк не вписувався в офісну атмосферу. Все ж таки вона шукала роботу помічника модельєра, а не помічника управляючого компанією.

Дівчина звикла більшу частину свого одягу шити самостійно. Спочатку в голові з’являлася шалена ідея, яка пізніше виливалася в ескіз, а через лічені дні була пошита на бабусиній швейній машинці. Вероніка одягнула світло-бежеві кюлоти та молочну блузу з мереживом. Водночас стильно, офіційно, але не сухо. На ноги взула босоніжки на широкому каблуку, а на плече почепила мініатюрну сумочку.

Вона приїхала на роботу за десять хвилин до дев’ятої, але коли пройшла до кабінету свого боса, то побачила, що він уже на місці.

- Ти запізнилася, - мовив гортанний чоловічий голос.

Він підняв на неї очі й зміряв прискіпливим поглядом. Сині очі примружилися, затрималися на блузі, а саме на декольте, тоді знову повернулися до обличчя.

- Я приїхала вчасно.

Спиною Вероніки розгулював холод від його прискіпливого погляду, в горлі пересохло, але вона змусила себе випрямити спину та витримати дошкульні розглядання.

- Ти маєш бути на робочому місці не пізніше восьмої тридцять.

- Ви не попередили мене про це.

- А ти спитала вчора хоч когось про свій графік? Чи гадала, що мій батько на все закриватиме очі? Так от, я не люблю приймати на роботу людей за чиїмись клопотаннями, тому занотовуй правила й виконуй їх. Один промах і вилетиш звідси.

- Гаразд, - зціпила зуби Вероніка.

Так, вона дурепа, бо не додумалася вчора ні в кого спитати про свій графік роботи, але це його не виправдовувало. Міг і попередити. Загалом багато всього хотілося висказати цьому самовпевненому жорсткому чоловікові, але раптом усвідомила, що навіть не знає, як його звати.

Від сорому в неї навіть вуха горіли. Декілька разів хотіла відкрити рота, щоб спитати, але вирішила взнати це якось по іншому. У свою сторону відчувала холод, ненависть, суб’єктивне ставлення. І не могла зрозуміти разючої відмінності в поведінці батька та сина.

- З чого мені розпочати? – спитала, коли зрозуміла, що начальник і не планує більше з нею розмовляти.

- Займися архівом.

- Уточніть.

- Потрібно перебрати всі колекції за минулі п’ять років. Хочу, щоб ти відібрала орієнтовно двадцять моделей, які вважатимеш найкращими.