Глава 1. В пошуках роботи

Робочий день добігав кінця, а літня спека змінювалася на вечірню прохолоду. Вероніка мчала до останнього пункту призначення, але на обличчі чітко вимальовувалися розчарування, сум та зневіра. Усе це перемішувалося зі злістю через відчуття повного провалу та несправедливості. Телефон забриньчав знайомою мелодією і вона важко зітхнула, коли побачила на екрані ім’я подруги.

- Мені всюди відмовили, - мовила в апарат замість привітання.

- Не може бути. Ти ж така талановита, Вероніко!

- Вони й не дивилися на мої ескізи, Ларо! У мене немає досвіду роботи й байдуже на диплом з відзнакою. Без зв’язків та досвіду роботи я ніхто.

- Мусить бути якийсь вихід. Хоча б кудись тебе повинні взяти.

- Беруть, - усміхнулася на мить Вероніка, - звичайним кравцем у виробничий цех.

- Це доволі непоганий варіант, щоб зачепитися за місце під сонцем.

- Так, я притримаю цей варіант на крайній випадок. Бо повертатися у село до батьків точно не хочу. Тато спить і бачить, як я виходжу заміж за місцевого хлопця, після цього народжую купу діток і пораюся на господарстві до кінця життя…

- Все, припини, - розреготалася Лара в телефон, - уявила тебе в хустці, фартусі та за доїнням корови.

- Мені не дуже смішно. Бо ти не знаєш мого старомодного батька. Він вважає, що столиця – це одна розпуста, а я не здатна нічого досягти в цьому житті сама. Думає, що жінці місце тільки на кухні й господарстві. Мабуть, не може дочекатися мого провалу, щоб забрати назад. Поки я вчилася, то не чіпав, а зараз, якщо не матиму гідної роботи та не зможу сама себе утримувати, то доведеться повернутися.

- Все буде добре, я готова тебе прикрити.

- Все, я прийшла на останнє місце. Готуй вино та легкий перекус до нього. Втиратимеш мені сьогодні сльози після чергового провалу.

- Ні пуху, і не перебільшуй.

Подруга відключилася, а Вероніка підняла голову на вивіску, яка з першого погляду привернула увагу, - «Стиль Гарп». Вона не розуміла, що означало слово Гарп, бо, на відміну від попередніх роботодавців, нічого не вивчила про це місце. Не тому, що не встигла, чи не захотіла. Розуміла малу ймовірність своєї удачі в одній із найкрупніших компаній з моделювання та пошиву жіночого одягу.

Вероніка піднялася крутими сходами та зайшла до вестибюля. Її настільки вразила розкіш навкруги, що вона озиралася з роззявленим ротом. Дівчина йшла повільно, мало дивлячись попереду, поки не наткнулася на щось тверде й не почула чоловіче обурення.

- Потрібно дивитися, куди йдеш!

Вероніка підняла голову та зустрілася з холодним та скептичним синім поглядом. Перед нею стояв високий широкоплечий чоловік в темному костюмі. Чорне коротке волосся виблискувало під люстрами каштановим відтінком, широка щелепа додавала суворості, прямий ніс підкреслював правильні риси обличчя. Йому явно було за тридцять і у свої двадцять два Вероніка відчувала себе біля нього комариком, який випадково залетів не в те місце, не в той час і обрав зовсім не ту жертву.

- Я випадково, - спробувала виправдати себе.

- Справді випадково?

- Думаєте, я навмисне у вас врізалася? Це взагалі то я постраждала. Вдарилася плечем, а вас і не зрушила з місця.

- То ти постраждала? Не подаватимеш на мене в поліцію? – розреготався незнайомець гортанним голосом.

- Я не дозволяла звертатися до мене на ти!

Вероніка міцніше стиснула теку з документами, в якій знаходилися її скромне резюме разом з портфоліо ескізів та швидко подалася до адміністратора, який уважно спостерігав за нею. Відчувала на плечах пекучий погляд синіх очей, але не поверталася. Так, вона проста сільська дівчина, яка п’ять років навчалася та жила у столиці. Спочатку вона була боязкою та невинною овечкою і сахалася на кожному кроці. Але за п’ять років звикла до шаленого темпу міста й до нахабних розпещених людей, які час від часу траплялися на шляху. Тому ображати себе ніколи не дозволяла.

Разом з нею до адміністратора підійшла ще одна дівчина приблизно її віку. Виявилося, що в них обох співбесіда. При чому, спочатку в незнайомки, а після неї у Вероніки. Обидві попрямували до ліфта, щоб піднятися на потрібний поверх. Коли опинилися у просторому дзеркальному ліфті, то Вероніка помітно напружилася. Її русяве волосся хаотичними прядками спадало на плечі, карі очі з карамельним відтінком виглядали втомленими. Легкий макіяж, який зробила ще зранку, став зовсім непомітним. Літній блакитний сарафан програвав брючному костюму її конкурентки.

Дівчина поруч майже не дивилася на Вероніку, наче вже знала заздалегідь, що її приймуть. Вона міцно стискала свою теку з документами та стояла з гордо розправленими плечима. Чорні очі виглядали з-під густих вій. Темне блискуче волосся було вкладеним в елегантний пучок, а на губах красувалася майже непомітна матова помада.

В унісон дівчата вийшли з ліфта, але Вероніка звернула не в ту сторону й тому боляче зіткнулася з незнайомкою. Теки обох порозліталися і брюнетка гучно вилаялася.

- Вибачте, я не навмисне.

- Навчися нормально ходити! – Буркнула незнайомка.

Вероніка похапцем почала перебирати документи, які змішалися з чужими. До конкурентки хтось зателефонував і вона залишила свої папери в спокої, відійшовши на декілька кроків для розмови. Вероніка не чула достеменно розмову та й не збиралася підслуховувати, але окремі фрази долітали до неї.