Мир і серця

Лунний Ліс поступово відновлювався після війни. Сонце гріло землю, і тіні минулого здавалися менш страшними. Лея та Іріан проводили дні у будівництві нового порядку: вони об’єднували кланів, вчили магію нових поколінь драконів-людей і дбали про мир, який здобули ціною крові.

Але навіть у мирний час їхні серця не могли забути ніч бою, спільні страхи та перемоги, які їх зблизили.

Вечорами вони залишалися на вершині Скелі Білого Дракона. Вітри приносили запах квітучого бузку і свіже повітря Лунного Лісу. Іріан обіймав Лeю, її голова притискалася до його плеча, а крила ніжно перепліталися.

— Я ніколи не думала, що знайду спокій після всього, — прошепотіла Лея, відчуваючи тепло його дотику.

— Спокій не приходить сам по собі, — відповів Іріан. — Ми самі його створюємо. І я хочу, щоб він завжди був поруч з тобою.

Їхні руки зчепилися, і від дотику пробігла хвиля тепла. Вони стояли так довго, мов дві частини одного серця, забуваючи про світ навколо.

— Я хочу, щоб ти відчувала мою любов у кожному подиху, кожному дотику, — сказав він, нахиляючись до неї.

Лея відповіла, притискаючись до нього ще ближче, відчуваючи силу і ніжність водночас. Їхні губи злилися у поцілунку, що був одночасно обіцянкою і визнанням, немов вони закарбовували у ньому всю пристрасть і довіру, накопичену за роки випробувань.

Ніч огортала їх магією, і світ здавався лише їхнім. Вони відчували тепло, силу і ніжність одне одного — і навіть без слів знали, що їхнє кохання стало нероздільним, як світло і небо над Лунним Лісом.

— Разом, — прошепотіла Лея, коли вони стояли у обіймах, — завжди разом.

Іріан притиснув її до себе ще міцніше, і їхні серця билися в унісон, наповнюючи ніч магією, пристрастью і любов’ю, що вже не потребувала слів. Це був момент, коли навіть війна і темрява здавалися далекими спогадами, а на горизонті світився новий світ, побудований їхніми руками і серцями.