Коли печать тріснула

Темрява не прийшла з криком.

Вона прийшла шепотом.

Під горами, в глибинах Кришталевої Прірви, щось ворухнулося. Печаті, накладені кланами століття тому, світилися тріщинами — тонкими, як волосина, але живими.

І кожна тріщина пульсувала в такт війні.

У Лунному Лісі тієї ночі не зійшов місяць.

Хмари закрили небо, і навіть дерева стояли неприродно тихо.

Лея не спала.

Вона стояла біля священного озера Ейрін, дивлячись у чорну воду. Її груди стискала тривога — не через розлуку з Іріаном.

Щось було ближче.

Небезпечніше.

Раптом вода здригнулася.

Не від вітру.

З глибини піднялася хвиля темряви — густа, мов дим, але важка, як камінь.

— До зброї! — крикнула Лея.

Пантери з’явилися між деревами за мить.

Та було запізно.

З тіні вийшли постаті.

Вони колись були драконами.

Їхні крила висіли зламаними, луска почорніла, а очі — порожні, мов вирви. Темрява рухала їхніми тілами, як маріонетками.

— Це не воїни Вогню, — прошепотіла одна з жриць. — Це…

Вона не встигла договорити.

Один із темних драконів кинувся вперед.

Бій був хаотичний.

Темрява не воювала чесно.

Вона просочувалася крізь захист, обплітала лапи, душила магію. Пантери стрибали, рвали, але їхні удари проходили крізь чорний серпанок.

Лея змінилася миттєво.

Срібна пантера кинулася на найбільшого з тіней.

Вона відчула під кігтями не плоть — холодну порожнечу.

І тоді почула крик.

Людський.

Вона обернулася.

На березі озера стояла її мати.

Ватажчиця Лунного Клану тримала в руках древній амулет — артефакт, що стримував частину печаті в їхніх землях.

Темрява тягнулася до нього.

— Відступіть! — наказала вона.

— Ні! — крикнула Лея.

Але вже було пізно.

Один із темних драконів прорвався крізь захист і вдарив.

Не тілом.

Тінню.

Чорний спалах прошив повітря.

Амулет тріснув.

І темрява рвонула вперед.

Мати Леї не відступила.

Вона стала між тінню й своїм народом.

Її магія спалахнула — срібна, чиста, як повний місяць.

— Лея! — її голос прозвучав крізь хаос. — Пам’ятай, хто ти!

Темрява вдарила вдруге.

Цього разу — прямо в серце.

Світ завмер.

Срібне світло спалахнуло так яскраво, що ніч на мить стала днем.

А потім усе стихло.

Тіні розсипалися пилом.

Порожні тіла впали мертвими.

Озеро знову стало гладким.

Лея стояла посеред галявини, задихана, з подряпаними боками.

І перед нею — на траві — лежала її мати.

Без крові.

Без ран.

Але без дихання.

Темрява не залишає слідів.

Вона просто забирає.

Лея впала на коліна.

Вона торкнулася холодних рук, намагаючись знайти хоча б іскру життя.

Ніч мовчала.

— Ні… — прошепотіла вона.

Уперше за багато років вона відчула себе маленькою.

Не спадкоємицею.

Не воїтелькою.

Дитиною, яка щойно втратила опору.

Її крик розірвав ліс.

Далеко в горах Іріан здригнувся в польоті.

Він не чув звуку.

Але відчув розрив.

Наче нитка між ними натяглася до болю.

На світанку Лунний Клан зібрався навколо тіла ватажчиці.

Старійшини дивилися на Лею інакше.

Тепер вона — лідерка.

І війна вже не просто політичний конфлікт.

Це стало особистим.

— Це справа рук Вогню, — прошепотів один із воїнів.

Лея підняла голову.

Її очі більше не були лише сумними.

У них з’явилася сталь.

— Ні, — сказала вона тихо. — Це не їхній вогонь.

— Тоді хто?

Вона подивилася в бік гір.

— Те, що ховається під ними.

Вона знала: Іріан мав рацію.

Це не війна кланів.

Це пробудження Шостого.

Але тепер її серце розривалося між двома вогнями:

Бажанням помсти.

І бажанням зберегти те, що ще залишилося від кохання.

Тієї ночі темрява вперше вийшла назовні.

І забрала найдорожче.

І це було лише початком.