Перед тим, як впаде ніч

Небо було неприродно тихим.

Після бою завжди лишається шум — стогін поранених, запах гару, тріск зламаних гілок. Але цього разу світ наче затамував подих.

Іріан стояв на краю скелі над Лунним Лісом. Унизу туман повільно стікав у долину, ховаючи шрами битви. Його плечі були напружені, а біле світло під шкірою мерехтіло нерівно — ніби серце не могло знайти ритм.

Він знав.

Після сьогоднішнього бою його або проголосять зрадником остаточно, або використають як зброю.

Обидва варіанти означали одне — Лея опиниться в центрі удару.

Він почув її раніше, ніж побачив.

Кроки були тихі, але для нього вона завжди звучала інакше — як шелест срібного листя.

— Ти не відповів на заклик Ради, — сказала вона.

— Я знав, що ти прийдеш сюди.

Вона стала поруч.

Мовчки.

Їхні плечі майже торкалися, але між ними лежала невидима прірва.

— Мій клан вимагає твоєї видачі, — нарешті промовила Лея.

Він не здивувався.

— А твоя мати?

— Вона мовчить. А мовчання — це згода.

Вітер ударив сильніше. Волосся Леї зірвалося з плечей, закриваючи обличчя. Вона не відводила погляду від горизонту.

— Я відчуваю темряву, — прошепотів Іріан. — Вона рухається під землею. Ця війна — лише привід.

— Я знаю.

Вона знала.

І саме це боліло найбільше.

Бо якщо вони розуміють правду — чому нічого не можуть змінити?

— Ти маєш піти, — сказала Лея раптово.

Він повернувся до неї.

— Ні.

— Якщо залишишся, тебе або вб’ють, або змушуватимуть довести свою “вірність” кров’ю мого народу.

— Я не тікатиму.

— Це не втеча. Це виживання.

Її голос зламався на останньому слові.

Він уперше за довгий час побачив у ній не воїна.

А жінку, яка боїться.

— Якщо я піду, — тихо сказав він, — вони скажуть, що я визнав провину.

— Нехай.

— А ти?

Вона заплющила очі.

— Я залишуся.

— Тебе використають проти мене.

— Я це витримаю.

Він зробив крок ближче.

— А якщо я не витримаю без тебе?

Тиша між ними стала гострою.

Вона підняла руку й торкнулася його грудей. Світло під її долонею пульсувало.

— Ти сильніший, ніж думаєш.

— Я сильний у бою. Але не тут.

Він узяв її руку й притис до свого серця.

— Я ніколи не боявся смерті. Але тепер… я боюся втратити тебе.

Її очі наповнилися слізьми.

— Ти не втратиш мене.

— Якщо між нами стане війна?

— Вона вже стала.

Вона обійняла його раптово, ніби боялася, що він розчиниться.

Його руки зімкнулися довкола неї — обережно, але міцно.

Їхня магія відгукнулася.

Біле світло й срібна тінь переплелися знову, але тепер у цьому було щось інше.

Біль.

— Пообіцяй, — прошепотіла Лея, — що не дозволиш їм зробити з тебе чудовисько.

— А ти пообіцяй, що не дозволиш їм зробити з себе жертву.

Вона кивнула.

Їхні лоби торкнулися.

— Якщо темрява вирветься, — сказав він, — я повернуся. Не як спадкоємець. Не як обвинувачений. А як той, хто зупинить її.

— І я стоятиму поруч.

— Навіть якщо весь світ буде проти?

Вона ледь усміхнулася крізь сльози.

— Особливо тоді.

Він поцілував її так, ніби це був не прощальний поцілунок, а клятва.

Довгий. Тихий. Справжній.

І в цій миті війна зникла.

Були лише вони.

Далеко внизу засвітилися факели.

Воїни.

Його шукали.

Лея відступила першою.

— Йди.

— Лея…

— Йди, Іріане.

Він зробив крок назад.

Ще один.

Його тіло почало змінюватися, крила розгорнулися у світлі місяця.

Перед злетом він подивився на неї востаннє цієї ночі.

Вона стояла пряма, сильна.

Але коли він злетів і став лише світлою тінню в небі, її коліна підкосилися.

Вона впала на траву й нарешті дозволила собі плакати.

Не як спадкоємиця.

Не як воїтелька.

А як жінка, яка щойно відпустила того, кого кохає, у невідомість.

Над горами спалахнула далека блискавка.

Печаті слабшали.

Темрява наближалася.

А між ними тепер лежала відстань — не лише в милях, а в долях.