Коли небо розірвалося

Війна ніколи не починається криком.

Вона починається рішенням.

На світанку Клан Вогню піднявся в повітря.

Червоні крила розрізали небо над Долиною Туманів. Сотні драконів злетіли одночасно, і їхній рев прокотився горами, як грім. Внизу грифони Клану Шторму зайняли перевали, перекриваючи будь-який відступ. Над озерами здійнявся холодний туман — Клан Вод готувався до оборони.

А Лунний Ліс стояв мовчки.

Перед межею дерев, серед високої трави, вишикувалися срібні пантери.

Попереду — Лея.

Вона не змінила подобу.

Вона стояла людиною.

Її чорне волосся розвівав вітер, а в очах блищала не лють — рішучість.

Вона знала: сьогодні її народ дивитиметься не лише на ворогів.

Вони дивитимуться на неї.

Палаючі камені впали з неба.

Вогонь прокотився краєм лісу, але цього разу він був справжній — червоний, нищівний.

Пантери кинулися вперед.

Небо й земля зіштовхнулися.

Дракони знижувалися, випускаючи язики полум’я. Пантери стрибали на їхні спини, роздираючи крила кігтями. Грифони вривалися з флангів, блискавки розсікали повітря.

Іріан летів позаду.

Він не атакував.

Він бачив, як розгортається хаос, і відчував — щось не так.

Перший дракон, що впав у ліс, кричав не від ран.

Його крила почорніли зсередини.

Темрява.

Не вогонь.

Іріан спікірував униз.

Він приземлився між двома сторонами бою — величезний, сліпучо-білий серед диму.

— Зупиніться! — його голос розітнув поле.

На мить усе завмерло.

І тоді пролунав інший голос.

— Ось він!

На скелі над полем стояла Селія.

Її руки були підняті, і в них горіло полум’я — але тепер воно було спотворене. У червоному сяйві танцювали білі спалахи.

— Ви всі бачите! — вигукнула вона. — Його магія змішалася з нашою! Він порушив Клятву! Він заплямував наш вогонь!

Вона викинула руки вперед.

І з полум’я вирвалося видіння — Іріан біля обгорілого лісу. Біле світло, що переходить у пожежу.

Підроблений спогад.

— Він прагне влади! — крикнув Драґор, злітаючи поруч із нею. — Він вступив у змову з Лунним Кланом!

Погляди повернулися до Леї.

Вона стояла нерухомо.

Її серце билося так гучно, що здавалося — його чують усі.

Вона бачила брехню.

Відчувала її.

Але натовп уже кипів.

— Зрадник!
— Спалити його!

Іріан не рухався.

Він міг відповісти.

Міг накрити всіх білим полум’ям і змусити побачити істину.

Але тоді загинуть ті, хто не винен.

Він обрав не відповідати силою.

І це виглядало як визнання.

Лея зробила крок уперед.

— Досить!

Її голос прорізав шум.

— Я була з ним тієї ночі.

Тиша впала важко, як камінь.

— Він не палив наш ліс.

— Ти його коханка, — холодно сказала Селія. — Твоє слово нічого не варте.

Лея відчула, як щось у ній обривається.

Не від образи.

Від усвідомлення.

Її використали.

Її шлюб, її статус, її почуття — усе стало частиною гри.

— Якщо він винен, — сказала вона повільно, — нехай суд буде відкритим. Нехай усі кланові жриці перевірять магію пожежі. Якщо знайдете в ній його істинний слід — я сама винесу вирок.

Це було ризиковано.

Бо якщо змова глибша, ніж вона думає…

Селія посміхнулася.

— Ми не маємо часу на ритуали. Війна вже почалася.

І саме в цю мить ще один дракон упав.

Його тіло розсипалося темним пилом.

Темрява виривалася назовні.

Іріан підняв голову.

Він відчув це чітко.

Шостий Клан.

Це не просто змова.

Це щось більше.

Бій спалахнув з новою силою.

Пантери кинулися на драконів. Вогонь розгорівся. Грифони втрачали контроль над повітрям.

Іріан піднявся в небо.

Його крила спалахнули білим світлом.

Він розкинув їх широко — і випустив полум’я.

Не на ворогів.

У небо.

Світло накрило поле.

І темрява, що проникала в тіла воїнів, закричала.

Вона палала.

Викривалася.

На мить усі побачили чорні нитки, що тягнулися від поранених драконів углиб гір.

До Прірви.

Це була не зрада одного.

Це було пробудження чогось старішого за всі клани.

Світло згасло.

Іріан опустився на землю, виснажений.

Воїни дивилися на нього вже не лише зі злістю.

А зі страхом.

— Ви бачите, — тихо сказала Лея. — Це не його війна.

Але зерно недовіри вже проросло.

Рагнар піднявся в повітря.

— Відступити! — наказав він.

Бій стих так само раптово, як почався.

Але мир уже був зруйнований.

Коли поле спорожніло, Лея підійшла до Іріана.

Його шкіра була блідою, світло під нею тремтіло.

— Ти не повинен був витрачати стільки сили, — прошепотіла вона.

— Я не міг дозволити темряві пустити коріння.

Вона торкнулася його обличчя.

Вперше за весь день її руки тремтіли.

— Я боялася, що втратю тебе.

— Ти ще не втратила.

Але в його очах вона побачила щось нове.

Не сумнів.

Передчуття.

Це був лише перший бій.

І змова вже вийшла з-під контролю навіть тих, хто її почав.

Десь під горами Морґар посміхався.

Бо тепер клани воювали.

І печаті слабшали.