Полум’я, що не належало йому

Пожежа в Лунному Лісі не була схожа на звичайну.

Вогонь не рвався вгору голодними язиками. Він стелився низько, біля самої землі, повільно, наче щось шукав. У ньому було щось неприродне — червоні спалахи перепліталися з блідим сяйвом, ніби в полум’ї танула крига.

Лунний Клан гасив вогонь до світанку. Пантери носили воду, жриці шепотіли закляття, старійшини стримували розповзання полум’я корінням дерев.

І коли дим розвіявся, залишився знак.

На обгорілій галявині чорнів слід — відбиток драконячого крила.

І в його контурах світилася біла магія.

— Це він, — прошепотіли молоді воїни.
— Білий Дракон, — пролунало глухо.

Лея стояла серед попелу, стискаючи кулаки.

Вона відчувала: щось тут не так.

Полум’я пахло не Іріаном.

У ньому була домішка гіркоти. Чужа.

Але довести це вона не могла.

Іріана викликали до Ради на світанку.

В Обсидіановій Залі було людно — не лише старійшини, а й воїни, радники, жриці. Чутки поширювалися швидше за вогонь.

Архонт Рагнар дивився холодно.

— Ти був у Лунному Лісі цієї ночі?

— Так.

Гул.

— І ти заперечуєш, що причетний до нападу?

— Я не палив їхній ліс.

Селія вийшла вперед. У її руках тремтіло полум’я — вона витягла з нього спогад.

Над залом з’явилося видіння: білий дракон на тлі дерев. Спалах. Вогонь.

— Твоя магія, — тихо мовила вона. — Твій слід.

Іріан дивився на ілюзію, і в грудях у нього похололо.

Це було схоже на його силу.

Але перекручене. Змішане.

— Це не я, — повторив він.

— Докази говорять інше, — відрізав Драґор.

Рагнар підвівся.

— До завершення розслідування ти відсторонений від клану. Ти не маєш права літати над нашими землями. І якщо Лунний Клан вимагатиме крові — ми не станемо між ними й тобою.

Це було гірше за вирок.

Це було зречення.

Він не чекав.

Щойно сонце схилилося до заходу, Іріан порушив наказ і полетів до Лісу.

Його крила різали повітря без звичного тріску. Він летів низько, ніби сам боявся свого світла.

Лея чекала.

Вона стояла на тій самій галявині, де вони зустрілися вперше. Але тепер трава була обпалена.

Він приземлився за кілька кроків.

— Ти не мав приходити, — сказала вона тихо.

— Я не міг не прийти.

Вони дивилися одне на одного довше, ніж дозволяла обережність.

— Скажи мені правду, — її голос став твердішим. — Це ти?

— Ні.

Вона вдивлялася в його очі.

І бачила там біль.

Не провину.

Вона підійшла ближче.

— Мій клан готується до відповіді. Вони вважають це початком війни.

— Мій клан готовий дозволити їм убити мене, аби зберегти союз.

Гірка тиша впала між ними.

— Це змова, — сказав він нарешті. — Усередині мого клану.

— І ти підозрюєш кого?

— Тих, хто боїться змін.

Вона торкнулася його грудей — там, де під шкірою пульсувало біле світло.

— Якщо почнеться війна, ти станеш першою жертвою.

— А ти?

— Мене використають як прапор.

Вітер посилився. Листя закружляло навколо них.

— Є спосіб зупинити це, — прошепотів він.

— Який?

— Втекти.

Вона гірко всміхнулася.

— І залишити народи без захисту? Ні.

Він зробив крок ближче.

— Тоді я залишуся. І прийму удар.

— Я не дозволю, — її голос затремтів уперше.

Він обережно підняв її підборіддя.

— Ти не можеш врятувати мене від усього.

— А ти не можеш завжди жертвувати собою.

Їхні лоби торкнулися.

Магія відгукнулася — тиха, але глибока. Не вибух. Не спалах.

Зв’язок.

— Якщо вони нападуть, — сказала вона, — я стану поруч із тобою.

— Тоді це буде не війна кланів, — відповів він. — Це буде війна проти нас.

Вона підняла очі.

— Тоді нехай світ запам’ятає, що ми не ховалися.

Десь далеко загриміли барабани.

Клан Шторму вже збирав війська на перевалах.

Клан Вогню скликав бойові крила.

Лунні пантери стояли на межі лісу.

Печаті під горами тремтіли.

Вони стояли в центрі галявини, знаючи: це, можливо, остання ніч тиші.

— Якщо все впаде, — прошепотіла Лея, — знай, що я не шкодую.

— Про що?

— Про те, що зустріла тебе.

Він поцілував її.

Не поспіхом.
Не від страху.

А так, ніби закарбовував у пам’яті.

І коли вони відступили одне від одного, у повітрі зависло відчуття неминучості.

Перші сигнальні вогні спалахнули на горизонті.

Війна починалася.