Срібло проти полум’я

Ніч у Забороненому Лісі ніколи не була по-справжньому темною.

Місяць просіював світло крізь гілля, і срібні відблиски ковзали по стовбурах дерев, по камінню, по тихій воді озера Ейрін. Ліс дихав повільно, глибоко — наче велетенський звір, що спить одним оком.

Лея стояла босоніж на холодній траві.

Її мати того дня оголосила рішення Ради: шлюб із спадкоємцем Клану Вогню буде укладено до осіннього рівнодення.

— Це не примус, — сказала ватажчиця. — Це необхідність.
— Для кого? — спитала Лея.
— Для миру.

Мир.
Слово, яке завжди вимовляли, коли йшлося про жертву.

Лея заплющила очі — і її тіло змінилося. Кістки стали легшими, м’язи гнучкішими. За мить на місці жінки стояла срібна пантера. Її хутро світилося в місячному сяйві, а очі горіли темним золотом.

Вона бігла.

Крізь кущі. Крізь туман. Геть від голосів, обов’язків і майбутнього, яке вже вирішили без неї.

І саме тоді вітер змінився.

У повітрі з’явився запах попелу.

Але холодного.

Тієї ж ночі, в Червоній Цитаделі, у внутрішньому колі Обсидіанової Зали зібралися троє.

Неофіційно.

Без печаток і свідків.

Серед них був Варґан — наставник Іріана.
Другий — лорд Драґор, кузен Архонта.
Третя — жриця полум’я Селія, чия відданість закону була фанатичною.

— Він небезпечний, — прошепотіла Селія. — Його світло впливає на молодших. Вони починають ставити запитання.

— Він принизив наших воїнів, — додав Драґор. — Забрав їхній вогонь.

Варґан мовчав довше.

— Він не прагне влади, — нарешті сказав він.

— Саме тому він небезпечний, — різко відповіла Селія. — Той, хто не хоче трону, може зруйнувати його випадково.

— Архонт не дозволить його вбити, — зауважив Драґор.

Селія повільно посміхнулася.

— А ми й не будемо вбивати. Ми просто доведемо, що він — зрадник.

План був простий.

На кордоні Лунного Лісу мали спалахнути “випадкові” сутички.
Сліди вогню — але з домішкою білої магії.

Іріан стане ідеальним винуватцем.

Іріан не знав про змову.

Він летів низько над лісом — не як загарбник, а як той, хто шукає тишу.

Його біла луска майже зливалася з місячним світлом. Він приземлився біля озера, де вода була спокійною, як дзеркало.

І тільки торкнувшись землі, він відчув її.

Погляд.

З кущів вийшла срібна пантера.

Вони завмерли.

Дракон і хижак.

Повітря між ними напружилося, наче перед блискавкою.

— Ти на нашій землі, — пролунало в його свідомості.

Він здригнувся.
Телепатія Лунного Клану.

— Я не прийшов воювати, — відповів він подумки.

Пантера зробила крок ближче.

— Ти пахнеш полум’ям.

— А ти — свободою.

Мить — і вона змінилася.

Перед ним стояла жінка.

Довге чорне волосся спадало на плечі, шкіра світилася в місячному сяйві. Її постава була впевненою, але в очах читалося щось більше, ніж загроза.

Цікавість.

— Ти не схожий на інших, — сказала вона.

— Я це чую все життя.

Він змінився у відповідь.

Тепер вони стояли навпроти — чоловік і жінка, розділені лише кількома кроками й цілим світом заборон.

— Ти Іріан, — тихо мовила вона.

Він насторожився.

— Моє ім’я відоме навіть у лісі?

— Тебе бояться.

Він гірко посміхнувся.

— Мене бояться ті, хто не розуміє.

— А що ти таке? — спитала вона.

Він зробив крок ближче.

— Я намагаюся це з’ясувати.

Місяць піднявся вище. Їхні тіні переплелися на траві.

Він відчував її тепло. Її подих. Її серце.

Вона відчувала його холодне світло, що не пекло, а огортало.

Їхня магія потягнулася одна до одної — несміливо, обережно.

Коли їхні пальці вперше торкнулися, світ не вибухнув.

Він завмер.

Її долоня була теплою. Його — прохолодною. Контраст не відштовхував.

Він замикав коло.

— Ти знаєш, що нас хочуть пов’язати шлюбом? — раптом спитала вона.

Його серце здригнулося.

— Знаю.

— Ти цього хочеш?

Пауза.

— Я не хочу бути частиною примусу.

Вона видихнула.

— Добре.

Бо я не вийду заміж за того, хто дивитиметься на мене як на угоду.

Він дивився на неї інакше.

Як на рівну.

Як на диво.

Вітер піднявся, і разом із ним — хвиля магії. Біле світло й срібна тінь переплелися, здійнялися над озером, наче спіраль.

У цю мить далеко в горах Селія запалила жертовний вогонь.

І в полум’ї спалахнув образ.

Іріан.
У Лунному Лісі.

— Почалося, — прошепотіла вона.

Коли Лея повернулася до свого клану, вона мовчала.

Але її мати дивилася довго.

— Ти бачила його.

Лея не заперечувала.

— Він не такий, як вони.

— Саме тому він небезпечний, — відповіла ватажчиця.

Тієї ж ночі на кордоні лісу спалахнула пожежа.

Біле полум’я вплелося в червоне.

І перші звинувачення вже летіли в бік Білого Дракона.

А Іріан стояв на скелі й дивився на ліс, де вперше відчув щось сильніше за страх.

Не гнів.

Не самотність.

Початок.

Він ще не знав, що наступні дні принесуть звинувачення, арешт і вибір між кланом і жінкою, яка дивилася на нього без страху.

Але змова вже розгорілася.

І тепер полум’я могло спалити все.