Долина Перевертнів

Долина Туманів не належала нікому — і водночас усім.

З висоти драконячого польоту вона здавалася спокійною: темні ліси, срібні стрічки річок, гірські хребти, що розтинали обрій, мов закам’янілі хвилі. Але під цією красою жила напруга, стара як самі гори.

П’ять Кланів. П’ять сил. П’ять правд.

І жодна не хотіла поступитися.

Клан Вогню

Вони правили горами та небом.

Їхня столиця — Червона Цитадель — височіла на вулканічному плато. Каміння там завжди було теплим, а повітря пахло сіркою та попелом. Вони вважали себе природними володарями, бо саме їхній вогонь колись запечатав Шостий Клан у Кришталевій Прірві.

Сила. Честь. Кров.

Але під цими словами ховалася інша істина — страх втратити владу.

Лунний Клан

Вони жили в Забороненому Лісі.

Їхня магія не палала — вона текла. Тиха, глибока, нічна. Лунниці ставали срібними пантерами, а їхні чоловіки — чорними барсами з очима, що бачили крізь морок.

Вони не прагнули панувати.

Вони прагнули рівноваги.

І саме тому Клан Вогню їм не довіряв.

Клан Шторму

Грифони гірських перевалів. Їхні воїни у людській подобі носили татуювання у формі блискавок. Вони контролювали торгові шляхи й перевали, вирішуючи, хто має право проходити через гори.

Вони не мали власного трону.

Але без них жоден трон не тримався довго.

Клан Вод

Їх боялися найбільше.

Бо вони не воювали відкрито.

Вони шепотіли.

Їхні озера приховували стародавні руїни. Їхні жриці знали імена тих, хто ще не народився. У людській подобі вони були прекрасними, але холодними — з очима глибини, що затягувала.

Клан Каменю

Найдавніші.

Вони пам’ятали світ до війни зі Шостим Кланом. Їхні перевертні ставали велетенськими кам’яними звірами — неповороткими, але нездоланними.

Вони мовчали.

І коли мовчить найстарший — це завжди тривожний знак.

Сто років тому ці п’ять кланів уклали Клятву. Вони запечатали Морґара та його Драконів Тіні глибоко під горами.

Але печать трималася не лише на магії.

Вона трималася на союзі.

І союз почав тріщати.

Цього року Рада мала зібратися на нейтральній землі — в Лісовому Кільці, стародавньому колі менгірів, де жоден клан не мав переваги.

Іріан не мав права бути там.

Але він прийшов.

У людській подобі, з накинутим темним плащем, він стояв у тіні дерев і слухав.

Архонт Рагнар говорив жорстко:

— Мир можливий лише через силу. Клан Вогню пропонує шлюбний союз із Лунним Кланом. Наш спадкоємець одружиться з донькою їхньої ватажчиці.

У колі здійнявся гул.

Представниця Лунного Клану — висока жінка з чорним волоссям, що спадало до пояса, — дивилася спокійно, але її очі блищали небезпекою.

— Ви пропонуєте союз чи підкорення? — спитала вона.

— Союз, — холодно відповів Рагнар. — Інакше Долина знову побачить полум’я.

Іріан стиснув кулаки.

Він знав, кого мають на увазі.

Доньку Лунного Клану звали Лея.

Він ніколи її не бачив.

Але вже ненавидів думку, що її можуть змусити.

Поки Рада сперечалася, глибоко під землею щось ворушилося.

Морґар відчував тріщини.

Розбрат. Примус. Страх.

Печаті слабшали не від сили.

А від ненависті.

— Так, — прошепотіла тінь. — Розділяйтеся. Сперечайтеся. Одружуйтеся без любові. Проливайте кров.

Бо коли союз стане брехнею — печать впаде.

І тоді Білий Дракон зробить свій вибір.

Коли Рада завершилася без рішення, Іріан повернувся до гір.

А в ту ж мить у глибині лісу срібна пантера вийшла з тіні. Лея.

Вона бачила його — світлу постать між деревами.

Він не був схожий на вогняних.

Він світився інакше.

Вона відчула холодний вітер.

І щось ще.

Передчуття.

Їхні погляди не зустрілися.

Але доля вже сплітала нитки.