Дитя без полум’я

Іріан навчився мовчати раніше, ніж літати.

У Червоній Цитаделі Клану Вогню не любили тиші. Там цінували ревіння, удари крил, тріск полум’я і гучні перемоги. Малих драконів навчали видихати вогонь ще до того, як вони впевнено стояли на лапах.

Іріан стояв осторонь.

Коли інші драконята вивергали перші язики полум’я, з його пащі виривався холодний серпанок. Коли вони підпалювали каміння, він вкривав його памороззю.

— Ще раз! — гаркнув наставник Варґан, старий воїн із обпеченим крилом. — Стисни груди. Відчуй жар.

Іріан заплющив очі.

Він намагався уявити вогонь — як його описували інші. Яскравий, голодний, живий. Але всередині він відчував не жар, а глибину. Немов у його грудях лежало зимове озеро.

Він видихнув.

Кам’яна колона перед ним покрилася кригою.

Інші дракони засміялися.

— Крижаний виродок!
— Може, йому в Лунний Клан податися?

Варґан відвернувся.

— Досить. На сьогодні все.

Але в його голосі не було гніву. Лише щось гірше.

Розчарування.

У людській подобі Іріан почувався ще чужішим.

Його волосся було світлим, майже білим, тоді як у всіх інших — темно-червоне або чорне. Його шкіра не зберігала тепла полум’я. Його очі світилися сріблом навіть у темряві.

Він бачив, як інші юнаки дивляться на нього.

Не як на брата.

Як на загрозу.

Клан Вогню жив за законом сили. Слабкість не прощали. Інакшість — тим паче.

Одного дня Рада Старших зібралася в Обсидіановій Залі.

Іріану було дванадцять років — вік першого Випробування.

Він стояв у центрі кола. Навколо — Архонт Рагнар, радники, провидиця Астарія.

— Покажи свою силу, — наказав Архонт.

Іріан мовчки кивнув.

У його долонях з’явилося світло. Не червоне — біле. Воно не палало, а пульсувало. Тихе. Глибоке.

Він спрямував його на кам’яну плиту.

Плита не розкололася.

Вона очистилася.

Темні тріщини зникли, ніби їх ніколи не було. Камінь став гладким, світлим, новим.

У залі запала тиша.

— Це не зброя, — холодно сказав один із радників. — Це… щось інше.

— Небезпечне, — додав інший.

Астарія підвелася.

— Його полум’я не руйнує. Воно змінює.

— Нам не потрібні зміни, — відрізав Архонт. — Нам потрібна сила.

Іріан підняв очі.

— А якщо сила — не лише у знищенні?

У залі здійнявся гул. Ніхто не смів так говорити з Архонтом.

Рагнар підійшов ближче.

— Ти ставиш під сумнів наш закон?

— Я ставлю під сумнів страх, — тихо відповів Іріан.

Ці слова запам’ятали всі.

Тієї ночі його вперше спробували вбити.

Троє юних воїнів наздогнали його на схилі Чорної Гряди. У драконячій подобі вони оточили його, їхні крила перекривали місяць.

— Ти ганьба клану, — сказав старший. — Якщо ти зникнеш, ніхто не сумуватиме.

Іріан не хотів битися.

Але коли перший удар розсік його крило, він відчув щось нове.

Не холод.

І не жар.

Гнів.

Його луска спалахнула білим сяйвом. Полум’я вирвалося з грудей — не гаряче, але сліпуче.

Коли світло згасло, троє лежали на камені. Живі.

Але їхні крила більше не могли здійнятися в небо.

Він не обпалив їх.

Він забрав їхній вогонь.

Наступного ранку його викликали до Архонта.

— Ти переходиш межу, — сказав Рагнар.

— Я захищався.

— Ти змінив їхню сутність. Ніхто не має такої влади.

Іріан дивився просто.

— Ви боїтеся не моєї сили. Ви боїтеся того, що вона може змінити ваші правила.

Мить тиші.

— Якщо ти не навчишся підкорятися, — повільно промовив Архонт, — ми навчимо світ боятися тебе.

Іріан вийшов із Зали з дивним відчуттям.

Ніби щось наближалося.

Не просто конфлікт.

Війна.

Десь далеко, в Забороненому Лісі, срібна пантера підвела голову й завмерла, відчувши холодне світло вітру.

Їхні шляхи ще не перетнулися.

Але доля вже зробила перший крок.