~Проект~

-  Отже, таким чином козаки сприяли ослабленню цієї імперії, знищенню її загарбницьких планів щодо України, і головне…

Всі інші слова Галини Борисівни потонули в безлічі сказаних далі нею слів. Хоч Максим любив історію, але слухати її під час уроку не міг. Вчителька мала чарівну можливість перетворювати все цікаве в довге, однотонне і нестерпне базікання.

Проте йому дуже пощастило з місцем. Прямісінько біля самого вікна, з найкращим краєвидом…

   - Нехай Максим допоможе. Які були наслідки цієї війни?

Останні слова були спрямовані до нього. Хлопець це зрозумів лише завдяки легенькому удару сусідки по-парті. Вона завжди здавалася Максиму дивною. Весь урок сиділа, слухняно слухавши вчительку, і щось записувала. Хлопець, повторюючи всі підказані слова однокласників, відповів. Галина Борисівна була явно не вдоволена тим, що йому вдалося так просто викрутитися з її пастки, але нічого не сказала, лише продовжила розповідати.

А за вікном йшов противний маленький дощ. Шкода, що зима  закінчилась, а разом з нею й час снігу. До вікна підлетів маленький горобець. Він легенько скочив на вітку калини і почав оглядати все навколо своїми тупенькими очима. Тут його погляд зупинився на Максимові. У хлопця пройшов холодок. Він посміхнувся. Що тільки не подумаєш після довгих шкільних занять.

Через хвилину продзвенів дзвоник. Всі діти з криком піднялись і побігли в коридор, кидаючи все на своєму шляху. Хлопець ще подумав, чому вони поводять себе як звірі й не можуть спокійно вийти? Вчителька позаду щось кричала про домашнє завдання, але Максим не чув. Він біг попереду всіх.

Він вже майже дістався гардероба, та майже став перший у чергу, як його схопив за руку Артур. Він вважав себе найкращим другом Макса.

        - Гей, сьогодні п’ятниця. Йдем в кіно?

        - Ні.

Артур подивився на Максима очікуючи пояснень. Та їх не було.

    -  А чому…?

    -  Тому що я не хочу. А тепер пробач, ти вже досить мене затримав. Я хочу взяти куртку та піти додому. Бувай!

  Витримавши небезпечну чергу за своєю одежею, майже без подряпин Максим вийшов зі школи та, намагаючись не потрапити нікому на очі, попрямував додому.  Хоч дорога була не близька він надавав перевагу прогулянці пішки ніж поїздці в людному автобусі.

  Близько через 30 хвилин хлопець був удома.

- Максиме? Це ти? – пролунало з другого поверху, як тільки хлопець відчинив вхідні двері.

- Так, мамо.

- Їжа на столі.

- Я не голодний. – насправді, це була неправда. За сім годин в школі він нічого не їв.

- Добре. Якщо щось потрібно - я з Олею. – байдуже відповіла вона.

Оля була молодшою сестрою Максима, тому вона вічно потребувала багато уваги. Хлопець швидко забіг в свою кімнату, переодягнувся та сів за комп’ютер. Єдина радість за цей довгий день. Можна було послухати музику, подивитись щось чи просто пограти з друзями. Як можна краще провести цей вечір?

  А за вікном світило сонце та віяв легенький вітер. Весняний дощ швидко закінчився, залишилась лиш свіжість.

 Його дуже важливу гру перервав телефонний дзвінок. Настрій у Макса й так був гірше нікуди, а тепер він повністю зіпсувався. Дзвонив Артур. Прикладаючи всі сили, щоб заспокоїтись, хлопець підняв трубку.

-  Алло? Максиме, привіт!

-  Говори швидко, в мене мало часу.

-  Пам’ятаєш, нам потрібно зробити проект по фізиці? В мене завтра нікого не буде, тому, можливо, ти приїдеш? Зробим його швидко, потім піцу замовим…?

Максим зітхнув. Чому він такий набридливий? Та іншого вибору не було. В нього й так по фізиці не найкращі оцінки. Тоді він переглянув інші варіанти. Може, краще зустрітись в нього? Ні, не вийде. Сестра буде набридати, ще й бабуся мала прийти

- Гаразд, скидай адресу.

- Що, справді? Хвилинку… Ти ж, знаєш, я живу далеченько, але за 40 хвилин автобусом  доїдеш.

-  Так, добре. Бувай.

"Нічого доброго, ненавиджу автобуси" – зітхнув хлопець та мимоволі подивився на дзеркало перед собою. Звідти виглянув темноволосий хлопець, з зеленими очима. Його волосся неслухніно стирчало в різні боки. Серед інших десятикласників Максим виділявся своїм зростом, та тілобудовою, яка була вже майже чоловіча.