Легенда. Розділ 1

Уривок. Генріетта Альбертіні

«У невіддаленій провінції є сад. Подейкують, що він не звичайний. В ньому є дерева, рослини, квіти, кущі з ягодами все, як у простих заміських садах. Єдина відмінність це – плодове дерево. Існує легенда, що його плоди надають молодості організму. Кажуть, що багато часу було витрачено на його пошуки. Єдине достеменно відомо, це колір плодів. Рожевий. Щоб плоди випустили силу молодості потрібно було знайти джерело життя.

Тому сад стоїть десь, весь занедбаний та захаращений. Що правда, приходить туди одна черниця. Сива, вдосконалена досвідом молитовного життя. Не скажеш, що немічна але й не жвава на свої незліченні літа. Вона черпає воду зі струмка для пастви подібній їй у сивині. Каже – вода там смачна. Припускають що, то те саме джерельце але без рожевих плодів воно просто вода. Саме ця у поважних літах пані й розповіла мені цю історію.»

Молода дівчина відклала стару книгу – збірку казок та легенд написану її дідом на лаву біля ґанку. Легкий вітерець перегортав затерті сторінки, немов переглядав їх разом із нею. Вона подивилась кудись в далечінь поглиненим думками поглядом. Її огляд прикривали густі дерева й висотки але вона точно була впевнена, що за ними знаходиться. У намаганні уявити себе на місці автора книги молода особа повернулась до читання заглиблюючись в образи.

***

«Стояв морозний, навіть крижаний ранок. Бабка-повитуха ледве встигла увійти в хатину на околиці села, як остаточний крик жіночої потуги сповістив світові про появу нового життя. Це була маленька, біленька, пухкенька дівчинка. Первісток. В родині наглядача лісу Тьєрі Нурі та його коханої дружини Еспі народилась чудова темноока Женес. Пізніше, за її любов до природи та мандрів у лісі їй додали прізвисько Ортанс.

Коли їй було майже три роки в її житті з’явилась маленька улюблениця всіх оточуючих – сестричка Аспіранс. За небесно блакитні очі та біле курчаве волосся вона одержала прізвисько Лілі. Проте норовлива Женес називала її Аспі, оскільки їй не зручно було вимовляти ім’я сестри повністю.

Ще за чотири роки й у самої Лілі з’явилась своя «жива лялька» - сестричка Анкарнас, яку, звісно Женес кликала на свій лад – Анікою. Батькам подобалась норовливість старшої дочки. Їй майже все прощали за красу й кмітливість, що дівчинка вміла добре використовувати.

Так і жили дівчата в любові та злагоді до повноліття. Поки середня сестра не вирішила піти у монастир. Їй здавалось це вірним рішенням. Подбати про душу Женес молячись за неї. Про яку, в той момент, вже ходили не улесливі чутки. Мовляв, вона чаклунка чи відьма. Через красу й розум, як привертали занадто багато уваги протилежної статті. Подейкували, що через Ортанс, навіть сталось кілька смертей. Коли середня сестра через неї зачинилась за віковічними мурами – звинувачення й пересуд зріс.

Аніка була надто юною, щоб все розуміти. Тож, коли виросла вона просто вийшла заміж раніше за сестер. Їй хотілось відродити сімейний затишок своєї родини в якому б панували любов та злагода. Згодом вона змінила життєвий устрій всієї місцевості. Точніше – її діти.»

Тримаючи в руках стару книгу, дівчина відчула, як її пальці торкаються не просто паперу, а сторінок історії свого роду. Вона уявляла, як її пра прабабуся Женес, з її дикими кучерями і пронизливим поглядом, бродила цими лісами, шукаючи таємничий сад. «Сад. Який же там був сад?» - подумала молода особа. Її зацікавило, що ж було далі.

***

«Чудової літньої днини у спокійному пориві вітерця почувся дівочий спів,  що відлунням загомонів між горами сягаючи верхівок скель. Здавалось порив дитячих зусиль прагне скинути сніжну шапку з їх верхівок. Десятирічна Женес раділа заміським канікулам. Дух дослідниці й мандрівниці перевищував всі фарби її душі відповідальної за сестер. Малеча завжди за нею пленталась де б вона не мандрувала.

Всіх трьох це не аби як захоплювало. Особливо Аніку. Завдяки сестрі у свої три вона знала всі стежини, струмки і назви тамтешніх птахів, комах й представників іншої фауни.

Одного разу Ортанс забарилась і сильно зголодніла. Нічого із собою вона не брала. Напувалась завжди з гірських джерел і цього їй вистачало. Тож, нічого іншого крім того, як наїстися диких ягід  їй у голову не прийшло. Чи то ягоди були неїстівні для людини, чи то дитина їх багато з’їла але коли вона відчула, що її нудить і з середини наче вивертає дівчинка скрикнувши зомліла.

Прийшла до тями в обіймах матері, яка несамовито зраділа цьому. Поклала її на ліжечко. Жінка піднесла донці склянку з напоєм якогось каламутного кольору пропонуючи випити.

-        Що це? – спитала маленька пацієнтка і неохоче все випила. – Така гидота. Силюсь не віддати все назад.

-        Це напій, який приведе тебе до ладу.  – Відповіла мама. Її очі були сповнені турботи, втоми й полегшення. – Його приготувала цілителька, яка давно мешкає у лісі. Вона знайшла тебе і принесла до нас до дому.

-        Я така голодна. – зауважила дівчинка.

-        Не дивно! – Приєднався до розмови батько. – У тебе гарячка два дні була. – Він засміявся пригортаючи малечу.

-        Ого! Два дні! – не стримала здивування Женес.

Мама метушливо й радісно сплеснула в долоні й вийшла на кухню.

Кімната наповнилась смачним ароматом коли жінка внесла тацю з їжею для зголоднілої. За нею живим шлейфом зайшли менші сестрички ховаючись одна за одну. Ортанс їм дуже зраділа.