За межею пристойності

Розалін більше не стала чекати, поки Олександр остаточно розізлиться, знайде ще сотню способів натиснути на неї чи знову почне пояснювати, наскільки неправильне рішення вона щойно прийняла. Вона просто розвернулася й поспішила до сходів, стискаючи конверт Гвендолін так сильно, що пальці побіліли.

Ноги вже помітно підкошувалися від нервів і болю, що тягнувся від попереку вниз. На останній сходинці поділ сукні підступно зачепився за носок туфлі, і Розалін навіть не встигла нормально виставити руки, як гучно впала на коліна, зчесавши їх крізь тканину. Хвіст усередині турнюру смикнувся так різко, що біль прострілив спину, а з її губ зірвався жалібний писк.

— Леді! — зойкнула служниця неподалік і вже рушила до неї.

— Все добре!

Нічого добре не було. Розалін різко відмахнулася, за мить уже вскочила на ноги й майже побігла коридором, притискаючи лист до грудей. Служниця так і залишилася позаду, розгублено дивлячись їй услід.

Діставшись покоїв, Розалін зачинила двері на замок і кинула конверт на столик, після чого гарячково взялася за одяг. Зав’язки вперто не слухалися, пальці тремтіли, тканина чіплялася за прикраси, а металевий каркас під спідницями здавався справжнім знаряддям катувань. Вона смикнула сильніше, почула жалібний тріск дорогої тканини й зло гаркнула собі під ніс.

— Та й боги з нею!

Верхня спідниця полетіла на підлогу, за нею нижні шари, зав’язки й нарешті ненависний турнюр. Щойно довгий пишний хвіст вирвався на свободу, він різко вильнув убік, і Розалін одразу схопила його обома руками, кривлячись від тисяч дрібних уколів, які ніби бігали під шкірою.

Відчуття було майже таким самим, як коли надто довго сидиш на нозі, а потім необережно переносиш на неї вагу, тільки хвіст виявлявся значно чутливішим.

— Боги… — заскулила вона майже як щеня. — Ненавиджу це. Ненавиджу, що я взагалі маю це робити!

Стоячи посеред кімнати в самій білизні, спеціально пошитій так, щоб зав’язки проходили вище основи хвоста, Розалін ще кілька хвилин тільки й робила, що лаялася, кривилася й розминала його від основи до самого білого кінчика. Пишний хвіст нервово здригався в її руках і здавався надто великим для того, щоб усе життя вдавати, ніби його просто не існує.

— Ще два тижні такого життя, і я сама себе вб’ю раніше за весілля.

Лише вимовивши це вголос, Розалін згадала, що весілля, можливо, уже взагалі не буде.

Погляд одразу ковзнув до конверта на столику. Кілька секунд вона просто дивилася на нього, після чого повільно відпустила хвіст і підійшла ближче. Великий палець ковзнув по шорсткому кремовому паперу, потім по срібному сургучу з тисненням лілії й завмер.

До цієї миті Гвендолін була для неї лише іменем. Далекою родичкою. Мертвою жінкою, яка з невідомої причини залишила їй бордель. Тепер же в руках Розалін лежало щось, що ця незнайомка написала саме для неї, і від цього чомусь стало трохи моторошно.

Вона нарешті зламала сургуч і витягнула один аркуш. Почерк був охайним, із легким нахилом вліво й широкими красивими завитками на окремих літерах. Було видно, що лист писали неспішно й виважено, можливо навіть кілька разів переписували, добираючи правильніші слова.

Розалін сіла на край ліжка, дозволивши хвосту вільно розтягнутися поруч, і почала читати.

«Люба Розалін.

Ми не знайомі з тобою особисто, і це я завжди вважала одним зі своїх найбільших упущень. Ти неймовірно схожа на свою матір. Міріку я любила як власну дитину, якої мені так і не судилося мати, тому дивитися на тебе й не згадувати її для мене було практично неможливо.

Але якщо ти читаєш цей лист, значить, тебе більше нікому захищати. Я не знаю, що саме сталося з твоїм батьком, але знаю одне напевно: якщо цей конверт опинився у твоїх руках, я вже мертва».

Розалін тихо хмикнула.

— Принаймні з логікою в неї все було добре.

Білий кінчик хвоста ледь ворухнувся по покривалу, а вона продовжила читати.

«Я не буду пояснювати в цьому листі, що саме ти успадкувала. Із цим тобі доведеться розбиратися вже на місці. Попереджаю одразу: легко не буде.

Але навіть це буде значно краще за те, що тобі неодмінно запропонують після смерті Метью.

На жаль, твій батько категорично відмовився дозволити мені забрати тебе на виховання. “Бордель її зіпсує”. Пряма цитата, люба. Я сміялася з цього ще багато років.

І тепер, за дивною примхою долі, саме цей бордель може стати твоїм порятунком. За умови, що ти зумієш зрозуміти його краще, ніж твій батько коли-небудь хотів».

Розалін повільно опустила лист.

— Батько знав?..

Метью знав про Гвендолін. Знав про Дім Лілій. Ба більше, вони явно говорили про саму Розалін і навіть сперечалися щодо того, де їй варто рости. За всі двадцять три роки батько жодного разу не розповів їй про це.

У грудях неприємно защеміло. Не від образи — радше від розгубленості. Після смерті Метью вона раптом починала дізнаватися про нього більше, ніж за все життя поруч із ним.

Розалін знову підняла лист і дочитала останні рядки.

«І ще одне.

Заради всього святого, припини ховати свій хвіст. Мене це дратувало за життя й, запевняю тебе, продовжуватиме дратувати навіть після смерті.

Удачі, Розалін. Вона тобі знадобиться.

Із щирою любов’ю й на прощання,
Гвендолін Асвенс».

Кілька секунд Розалін мовчки дивилася на підпис. Потім повільно перевела погляд на власний хвіст, який спокійно лежав на покривалі, займаючи мало не половину ліжка.

Білий кінчик ледве ворухнувся.

— Припини ховати?..

Розалін скептично підняла брови.

— Дуже легко казати, коли ти вже померла.

Вона перечитала останній абзац, потім перший, а тоді весь лист від початку до кінця. Гвендолін знала. Не здогадувалася й не випадково побачила щось під час давньої зустрічі. Вона знала про хвіст Розалін, про її матір, про те, що Метью все життя приховував походження доньки, і, схоже, прекрасно розуміла, що станеться, коли його одного дня не стане поруч.