Непристойна спадщина леді Дельмар

Розалін нашвидкуруч одягнулася, стискаючи зуби. Хвіст лише трохи відійшов від болю, як їй знову довелося запихнути його в металеву конструкцію, згортати незручним кільцем і молитися всім богам, щоб спадок, який раптом звалився їй на голову, не виявився ще одним зашморгом, що остаточно притисне її до землі й не дозволить більше піднятися з колін.

Вона майже вибігла з кімнати, ледь встигаючи за власними кроками. Хвіст нервово смикався всередині турнюру, як би сильно Розалін не намагалася його заспокоїти. Слуги озиралися, перешіптувалися між собою, проте їй було байдуже. Вона хотіла лише якомога швидше вислухати нотаріуса й зрозуміти, яку ще проблему життя вирішило кинути їй під ноги.

Чоловік спокійно чекав молоду баронесу в холі маєтку. Невисокий, із русявим волоссям і короткою охайною борідкою, він був одягнений у картатий костюм, а на грудях поблискувала невелика брошка, що підтверджувала його посаду при дворі.

Зупинившись на останній сходинці, Розалін розправила плечі й насторожено звела брови, вдивляючись у чоловіка так, ніби вже намагалася визначити розмір принесеної ним катастрофи.

— Так? — промовила вона якомога спокійніше.

Нотаріус підвів на неї очі й чемно вклонився.

— Леді Дельмар. Обіцяю не забрати у вас багато часу.

Розалін ледь помітно зморщила носа, проте правила пристойності ще ніхто не скасовував. Вона наказала слугам провести гостя до вітальні й подати чай.

Вітальня була невеликою, виконаною в стриманих коричневих тонах, без надмірностей і показової розкоші. Метью не дожив до того моменту, коли довелося б розпродавати меблі й картини, тому, попри застарілий ремонт, маєток усе ще зберігав колишню вишуканість. Просто тепер вона нагадувала красу старої сукні, яку надто довго берегли, хоча тканина на згинах уже почала протиратися.

Нотаріус сів навпроти Розалін, повільно розгорнув шкіряну теку й дістав кілька документів із печатками, яких вона не впізнала. Бурштинові очі ковзнули по паперах, поки зморшкуваті пальці чоловіка спокійно й методично розкладали їх на столі.

— Леді Розалін, я прибув через вашу далеку родичку по материнській лінії. Пані Гвендолін нещодавно відійшла у кращий світ і залишила заповіт, у якому згадала саме вас.

Розалін трохи насупилася. Гвендолін. Ім’я здалося смутно знайомим, але вона не могла пригадати ні обличчя, ні бодай однієї зустрічі з цією жінкою.

Олександр, який сидів у кріслі праворуч, склав пальці перед собою й уважно стежив за нотаріусом.

— Що саме вона залишила? — сухо запитав він. — Я, як тимчасовий опікун леді Дельмар, відповідаю за її майно й хотів би розуміти, чи не успадковує вона зараз ще одну боргову яму.

Розалін різко перевела на нього погляд. Ще трохи — і вона справді зашипіла б. Останні дні й без того виявилися настільки виснажливими, що їй хотілося хоча б кілька годин прожити без чергової людини, яка вважала своїм правом вирішувати, що робити з її життям, грошима, шлюбом або майбутнім.

Нотаріус спокійно повернув голову до Олександра й задумливо підтиснув тонкі губи.

— Це… будинок у столиці та банківський рахунок, — відповів він після короткої паузи. — Однак прийняти спадщину й розпоряджатися нею має право виключно леді Розалін, ваша світлосте.

Розалін миттєво випросталася. Хвіст уже починав німіти й неприємно віддавав болем у поперек, тому вона непомітно перенесла вагу на одну сторону. Та навіть цей дискомфорт на кілька секунд відійшов на другий план.

«Будинок у столиці й рахунок…»

Якщо будинок справді належатиме їй… якщо на рахунку буде хоча б достатньо, щоб якийсь час утримувати себе… Можливо, вона зможе відмовитися від шлюбу.

— Чому? — одразу втрутився Олександр.

Нотаріус тихо вдихнув, очевидно збираючись пояснити те, що за роки служби доводилося пояснювати незліченну кількість разів.

— Тому що пані Гвендолін ще за життя склала юридично завірений заповіт, який стосується виключно її родички, леді Розалін Дельмар. — Він узяв один із документів і поправив окуляри. — Дозвольте процитувати. Кхем. «Після моєї смерті право успадкувати Дім Лілій, усе майно, що йому належить, а також пов’язані з ним фінансові активи переходить виключно до Розалін Дельмар».

Олександр змінив позу й подався вперед. Розалін же завмерла.

— Дім Лілій? — обережно повторила вона. — Це… назва маєтку?

Нотаріус поправив манжет і чомусь прокашлявся.

— Так, леді Розалін.

У його відповіді було щось таке, що змусило її примружитися.

— Чому ви сказали це таким тоном?

— Яким саме тоном?

— Таким, ніби зараз маєте повідомити мені щось неприємне.

Чоловік на секунду замовк. Олександр теж перевів на нього підозрілий погляд.

— Дім Лілій справді є великим приватним особняком у столиці, — нарешті продовжив нотаріус. — У дуже хорошому районі. Будівля доглянута, має кілька поверхів, внутрішній сад, окреме крило для персоналу й приносить стабільний щомісячний прибуток.

З кожним його словом Розалін сиділа все рівніше.

«Стабільний прибуток».

Ці два слова зараз були красивішими за будь-яке освідчення в коханні.

— Який саме прибуток? — швидко запитала вона.

Нотаріус назвав суму. Розалін перестала дихати. Олександр теж. Цього вистачило б не лише на її утримання. Цього вистачило б, щоб жити в столиці, мати власних слуг і поступово почати виплачувати частину батьківських боргів. А головне — їй більше не був потрібен Корвін Ешфорд.

Хвіст під спідницею смикнувся так сильно, що металева конструкція тихо дзенькнула. Розалін кашлянула, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося.

— Я приймаю спадщину.

— Розалін, — негайно озвався Олександр. — Спочатку потрібно з’ясувати, що саме це за підприємство.

Вона повернула до нього голову.

— Воно приносить гроші.

— Це не відповідь.

— Для мене зараз цілком достатня.

Нотаріус знову прокашлявся. Цього разу значно виразніше. Розалін повільно перевела на нього погляд.