Шлюб та його недоліки.

Розалін Дельмар виповнилося всього двадцять три, коли її батько, барон Метью Дельмар, помер, залишивши доньці лише борги, закладений маєток і відчай, із яким вона поки не знала, що робити.

Надворі стояла пізня осінь. Сіре небо затягнули важкі хмари, а холодний вітер розгойдував голі гілки ще нещодавно пишних дерев. У сутінках вони скидалися на кістляві руки, що тягнули довгі пазурі до вікон старого маєтку, ніби й сам дім відчував, що його кінець уже близько.

В одному з вікон проглядався силует молодої жінки, яка третій день майже безперервно плакала за тим, що втратила.

Її кімната була скромною, позбавленою тієї розкоші й дорогих тканин, якими аристократи так любили демонструвати власне становище. У напівпорожній гардеробній залишилося лише кілька суконь особливого крою, а на ліжку замість прикрас, стрічок чи книг лежала купа боргових розписок.

Не встигло тіло батька охолонути, як до дверей Дельмарів почали приходити кредитори. Зі співчутливими обличчями вони пояснювали, що смерть барона не позбавляє його спадкоємицю відповідальності за борги й точно не означає, що про них можна забути.

Розалін навіть не встигла достойно оплакати батька. Одразу після похорону на її тендітні плечі почали звалюватися нові проблеми, і кожна наступна впивалася в неї зубами, мов голодний вовк, відгризаючи ще один шматок того життя, яке вона знала раніше.

Вона почала оминати дзеркала, намагаючись без потреби не дивитися у власне відображення. Не тому, що вважала себе некрасивою. Навпаки.

Розалін мала гострі, виразні риси й чіткий овал обличчя. Її губи вирізнялися помітною аркою Купідона та таким рівним контуром, ніби вона постійно підфарбовувала їх темною помадою. Пишними вони не були, проте чудово вписувалися в загальну гармонію обличчя, а коли розтягувалися в усмішці, набували легкого котячого вигину.

Очі в неї теж були незвичайні — трохи витягнуті, з піднятими зовнішніми кутиками й бурштиновими райдужками, які під сонячним світлом ставали схожими то на весняний мед, то на розплавлене золото. Ніс — прямий, тонкий, аристократичний. Під лівим оком розташувалася маленька темна родимка, що лише сильніше привертала увагу до погляду. Густе чорне волосся важкими хвилями спадало до самої талії.

Розалін точно не належала до жінок із непомітною зовнішністю. У її красі було щось хиже. Виразне. Навіть трохи владне. Саме тому далекий родич, під опіку якого вона потрапила після смерті Метью, дуже швидко вирішив, яким чином можна позбутися проблеми у вигляді молодої баронеси, яка не мала жодного уявлення про управління маєтком, зате мала борги й достатньо привабливе обличчя.

За обіднім столом Розалін сиділа навпроти графа Корвіна Ешфорда. Чоловікові було сорок п’ять років.

Він мав охайний, навіть бездоганний вигляд. Чорний камзол сидів на широких плечах ідеально, а срібна вишивка, що тягнулася вздовж коміра й манжетів, лише підкреслювала стриману заможність власника. Сам граф мав мужні риси: виразну лінію щелепи, ніс із невеликою горбинкою, густі темні брови й глибокі сірі очі мигдалеподібного розрізу. Чорне волосся вже помітно торкнула срібляста сивина, хоча вкладене воно було так акуратно, що навіть це лише додавало йому поважності.

Корвін був вдівцем. Його перша дружина через слабке здоров’я так і не змогла народити спадкоємця, а рік тому померла після тривалої хвороби. Після цього граф вирішив знайти молоду жінку з хорошим здоров’ям, яка нарешті виконає те, чого від дружини його становища очікували найбільше. 

Народить дітей. 

Розалін прекрасно розуміла, яку роль у цьому шлюбі відводили їй. І ще краще розуміла, що іншого виходу поки не мала.

Її опікун сидів праворуч. Олександр був далеким родичем Метью й зовні разюче відрізнявся від похмурого графа. Світле волосся, м’які, майже ангельські риси обличчя, блакитні очі й дорогий фіолетовий камзол одразу видавали людину, яка не мала жодних фінансових проблем. І яка дуже не хотіла отримувати чужі.

Саме такою проблемою для нього стала Розалін.

Вона ледь торкнулася їжі на тарілці. Намагалася сидіти трохи боком, щоб послабити тиск на одну сторону тіла, однак розмова тягнулася настільки довго, що під спідницями вже починало неприємно терпнути.

— Леді Розалін, — сухо промовив граф Ешфорд. — У цьому шлюбі я не вимагатиму від вас нічого, окрім спадкоємця. Господарськими справами займається управитель, прийомами — спеціально найняті люди. Ви матимете все необхідне для відповідного вашому становищу життя. Вашим основним обов’язком буде лише виконати своє призначення як дружини.

У животі Розалін скрутило щось схоже на огиду. А слідом прийшла злість. Вона напружилася всім тілом і підняла бурштинові очі на графа, який навіть не намагався приховувати повну байдужість до неї як до людини. Вона була для нього лише зручним ресурсом. Молоде тіло. Добре здоров’я. Гучне, хоч і збідніле прізвище. І безвихідна ситуація, яка не дозволяла особливо торгуватися.

— Я почула вас, — промовила Розалін, ледве стримуючи гнів.

Ця відповідь цілком задовольнила графа. Він одразу повернувся до розмови з Олександром, і чоловіки почали обговорювати способи погашення боргів Дельмарів, зобов’язання Корвіна після укладання шлюбу та умови, які отримає сама Розалін, не маючи за спиною навіть посагу.

Її життя розбирали на пункти просто перед нею. Ніби вона вже не сиділа за столом, а була частиною договору, яку залишалося лише правильно вписати між сумою боргу й датою весілля.

Щойно зустріч закінчилася, Розалін піднялася й одразу рушила до своєї кімнати, не бажаючи залишатися поруч із ними бодай на хвилину довше, ніж вимагала ввічливість.

Половиці скрипіли під стрімкими кроками, які раз по раз ледь не зривалися на біг. Чорне волосся розкривалося важкою хвилею за її спиною, а нечисленні слуги, які поки ще залишалися в маєтку, поспішали відступити з дороги, побачивши вираз обличчя молодої господині.