75.1

У цей час Морл уже прибув на острів із телепортом. Ніч накрила все довкола. Воїни короля вже були у місті. Сам Морл не мав наміру їхати до Віджио. Він залишився тут — у нього були інші справи.

Пробудження чотирьох полонених було далеким від приємного. Морл дотримався обіцянки — не вбив їх. І справді, у планах йому це було ні до чого. Але ж ніхто не забороняв тортури.

Щойно бранці отямились, їх підвісили — руки зв’язані мотузками, закріплені на гачках під стелею. І почалося. Удари батогів, запитання, погрози. Морл прагнув дізнатися те, чого йому не зміг розповісти наївний Теранс — усю правду, відому лише ватажкам повстання.

Та попри біль і приниження, ніхто з чотирьох не видав жодного імені. Жодної згадки про тих, хто стояв за лаштунками повстання. 

Жінка в напівнепритомному стані кинула зневажливий погляд на Морла, що стояв перед нею. Її очі палали від гніву.

— Ти  Катана Вольфрам, чи не так? — з посмішкою сказав Морл. — Чув про тебе дещо цікаве...

Жінка навіть не здригнулася. Хто саме міг розповісти йому про неї, вона не знала. Але наступні слова її приголомшили.

— Про тебе мені розповідала твоя дочка!

— Рада?! — вирвалося в Катани.

— Саме вона. — із награною ласкою відповів Морл. — Ми з нею дуже мило поспілкувались. Вона поділилася багатьма цікавими подробицями. І, знаєш, була щиро засмучена, коли дізналася, що її мати — піратка. Уявляєш, як вона зрадіє, коли дізнається, що ти тепер ще й ватажок повстання? О, вона так пишатиметься тобою!

— Ти знаєш, де вона?! — вигукнула Катана.

— Знаю. — збрехав Морл без тіні сумніву. — Але скажу тільки тоді, коли ви розповісте мені все, що вас пов’язує з Мерліном.

— Ні! — з болем у голосі мовила Катана. Її очі потемніли.

— Тоді ти ніколи не дізнаєшся, що з твоєю дочкою! — Морл почав втрачати терпіння.

— Нехай так! Але ви ніколи не змусите нас зрадити свою країну… і тих людей, які в нас вірили! — рішуче відповіла Катана, голосно й чітко.

Морл на мить завмер, піднявши брови.

— Яку ще країну ти маєш на увазі, жінко? Тут усе — під моїм контролем! Ви вже зрадили її, коли виступили проти мене!

— Ні. Ми не ваші піддані. Ми вірні лише Великому герцогу Мерліну! Він і герцогство Фероманськ — ось наша країна!

Ці слова розлютили Морла. Проте він бачив, що ці люди справді вірні своїм словам. 

— Чи знаєте ви, чому опинилися тут? — його погляд потемнів. Морл дав їм кілька секунд на роздуми. — Вас зрадили. І зробив це твій брат, Емілю. Теранс.

— Ні! Це неправда! Теранс не міг! Він… він хороший! — закричав Еміль, сіпнувшись — і знову відчув пронизливий біль від ран.

— Напевно, ти не дуже добре знаєш свого брата. Коли ви востаннє бачилися? Шість років тому? З того часу хлопчик виріс… змінився… — Морл на мить зробив паузу. — І, скажімо чесно… подурнішав.

— Ні! Я вам не вірю! — закричав Еміль, намагаючись звільнитися. 

— Доведеться повірити, — холодно відповів Морл. — Закувати їх у кайдани! — скомандував він воїнам, що стояли в камері. — А цій, — він кивнув на Катану. — надягніть латні рукавички. Вони блокують магію.

Сказавши це, Морл розвернувся й рішуче попрямував до сусідніх дверей — за ними нудився ще один його бранець.

Теранс сидів на підлозі, схиливши голову. Саме в такому стані його й побачив Морл, увійшовши.

— Ваша Величносте! Ви ж обіцяли, що не зробите нічого поганого ні мені, ні братові! Чому я тут? За що? Адже я допоміг вам! — Теранс став на коліна.

— Знаєш, я не довіряю перебіжчикам. А тим паче — зрадникам. — спокійно сказав Морл, залишаючись на місці.

— Але ж ви самі казали… Ви сказали, що якщо я розповім усе, що знаю, то ви помилуєте мене й зробите комендантом міста!

— Як я можу тобі довіряти? — в очах Морла блиснула злість. — Ти вже одного разу зрадив мене, приєднавшись до повстанців. Ти вбивав моїх людей! А потім… Потім прийшов до мене і зрадив уже їх. Своїх товаришів. Своїх друзів. Брата!

Морл зробив паузу.

— І знаєш що? Вони майже перемогли. Місто було вже в їхніх руках. Мерлін, без сумніву, щедро винагородив би їх — і землею, і титулом, і золотом. Але завдяки тобі вони тепер у сирій темній камері. Ти зрадив рідного брата! — холодно закінчив він.

— Але ж я хотів якнайкраще! — вигукнув Теранс, падаючи до ніг Морла. — Ви ж обіцяли… Ви сказали…

— Я казав, що не чіпатиму твого брата. Але про тебе — жодного слова. Ти негідник, Терансе. Завдяки тобі загинуть сотні невинних людей. Мені не потрібно, щоб Мерлін увійшов у місто — тому мої воїни, з твоєю «допомогою», знищать його.

— Ні! Не вбивайте мене! Будь ласка! Ви ж пообіцяли зробити мене комендантом!

Морл кілька хвилин мовчки дивився на хлопця.

— Навіть зараз тебе хвилює лише власна шкура. А ти подумав, що буде з тими, хто повірив вам? Чому я повинен тебе жаліти?

Теранс упав обличчям до підлоги й заплакав. Брудні сльози стікали його щоками, залишаючи мокрі сліди на пилюці.