66.1

Рада виглядала рішуче. Всю дорогу до бібліотеки вона перебирала в голові слова, які скаже Мерліну. Її дратували затісні рукави сукні та тугий корсет. Навіщо вона взагалі його одягла? Щоб виглядати як тендітна жінка, а не як воїн?

Відчинивши важкі двостулкові двері, дівчина зиркнула убік і ввійшла до залитої сонцем кімнати.

Біля великого вікна з пурпуровими шторами стояли Мерлін і Альбрехт. Ще з-за дверей Рада почула, як вони жваво щось обговорювали. Але щойно вона з’явилася, розмова миттєво обірвалася. Альбрехт відвернувся, ніби захоплено розглядав картину на протилежній стіні. Мерлін сидів у кріслі й не відводив від неї суворого погляду.

Рада переступила з ноги на ногу. Їй одразу ж захотілося розвернутися і піти геть.

* * *

Від своєї кімнати до бібліотеки Альбрехт йшов мовчки, перебираючи в голові всі можливі варіанти. Йому хотілося провалитися крізь землю. Мерліна він застав за читанням якоїсь книжки.

Глибоко зітхнувши, Альбрехт спробував відігнати гнів, щоб Мерлін не побачив його справжніх емоцій. Він збрехав Раді про дату виїзду не для того, щоб тепер просити, аби її взяли у військо. Якби ж Мерлін дозволив йому залишитися, може, і вона відмовилася б від бажання вирушити з армією.

«Вона ж із початку була такою. Із шилом в одному місці. — труснув головою Альбрехт, відганяючи дурні думки. — Скаже, що я боягуз, і що це не по-чоловічому. Чого я подумав, що вона захоче залишитися зі мною?!»

— Вибач, що відволікаю, але в мене важлива справа. Точніше — прохання. — Альбрехт привітався з братом кивком голови. — Твоє військо скоро вирушає до Рамурської рівнини, а, як тобі відомо, Рада з тих країв. Вона сказала, що не може відсиджуватись у замку, коли ведеться бій за її рідні землі. Вона хоче брати участь. — він замовк і вичікувально глянув на Мерліна. — Прошу. Дозволь їй.

Мерлін, на подив та жах Альбрехта, замислився. Він мовчав досить довго, і це змусило Альбрехта занервувати.

— У мене лише одне питання до тебе: ти справді підтримуєш її ідею? — проникливо глянув на нього Мерлін.

Прикусивши губу, Альбрехт похитав головою.

— То чому ж ти просиш мене про це?

— Я... — Альбрехт не знав, як відповісти. — Я вимовив непорушну клятву. — нарешті зізнався він.

Відклавши книгу, Мерлін тихо реготнув. Альбрехт почував себе останнім дурником, розповідаючи брату про свою клятву.

— Я обов'язково знайду час і розповім тобі більше про клятви. Слів там треба дотримуватись! І тоді ти не потрапиш у таке безглузде становище. Тим паче, що ці знання стануть у нагоді, якщо ти справді захочеш дати клятву або прийняти її від когось.

— І що ти відповіси Раді? — кинувши відчужений погляд у вікно, спитав Альбрехт.

— Нехай вступає. — відповів Мерлін, продовживши хитро усміхатися.

— Що?! — не втримавшись, вигукнув Альбрехт. — Ні! Вона ж може загинути!

— Не хвилюйся, мій любий брате. Я так просто не відправлю її в бій. Перш ніж вона приєднається до війська, вона повинна виконати мої умови.

На цьому місці розмови Рада застала їх. Дівчина, обвівши братів поглядом, підійшла ближче та вклонилася Мерліну.

— Ваша величносте, у мене до вас прохання. Дозвольте приєднатися до походу в якості воїна. Я хочу бути корисною для своєї землі!

— Ми з Альбрехтом якраз говорили про це. Я візьму тебе до війська, але за однієї умови. — сказав Мерлін. Очі Ради завмерли, вона не відводила погляду від мага. — Сьогодні після обіду я влаштую тобі змагання з моїми найкращими воїнами. Ти маєш довести, що зможеш перемогти їх. Інакше буде безумством з мого боку відправляти тебе на поле битви. Ти мене зрозуміла?

Рада квапливо кивнула.

— Виступаємо ми за тиждень. І, до речі, якщо ти думаєш, що зможеш потрапити у військо, програвши змагання, — ти помиляєшся. Зніми з Альбрехта клятву. Бо якщо ти не послухаєш мого наказу і, не дай боже, загинеш — відповідатиме він!

— Слухаюсь, Великий герцогу! Я виконаю всі ваші вимоги! — вклонилася дівчина.

— А тепер почекай за дверима. Мені треба поговорити з Альбрехтом, а потім підете снідати. — мовив Мерлін, поглядом показавши, що аудієнція завершена.

Рада кинула швидкий погляд на Альбрехта і вийшла. Коли двері зачинилися, Мерлін піднявся з крісла і підійшов до брата, який задумливо дивився у вікно.

— Пробач мені. Але я не можу їй відмовити. Я встиг побачити, на що здатна ця дівчина.  Я знаю, що вона мріє бути знаменитою. Можливо, саме для цього вона опинилася тут.

— То це твоє остаточне рішення? Я не збирався сперечатися... Просто думав, що вона мандрівниця у часі. І що ти берегтимеш її, доки вона не повернеться додому.

— Адже, Альбрехте, і я не належу до цього часу, і твоя покійна мати теж. Нас усіх можна вважати мандрівниками. Якби обставини склалися інакше — якби ти, скажімо, народився не в сімнадцятому столітті, а, наприклад, у шостому на Землі... — Мерлін раптом замовк. — Не знаю, навіщо тобі це кажу. Просто знай: нічого не відбувається просто так.

— Нічого не буває випадково. — усміхнувся Альбрехт.

Хлопець вийшов за двері бібліотеки де на нього все ще чекала подруга. Змірявши її важким поглядом, хлопець кивнув, щоб йти у їдальню. Він знав, що вона радше воїн ніж леді, якою хоче називатися. Але жоден доказ її сили не змусить його перестати шалено за неї хвилюватися. Виявляється подруга та майже кохана жінка, це різне.

— Я не думала, що ти врешті з ним поговориш. Як Мерлін відреагував, коли ти йому сказав? — поцікавилася Рада.

— Сказав, що я дурень! Ходімо, подивимося, що приготували на сніданок. — усміхнувся хлопець, і його настрій трохи покращився.

Рада винувато посміхнулася.

— Пробач.