55.1

Чортихнувшись, хлопець пішов до чашки із зіллям, що стояла на столі і, також намочивши хустку, протер собі руки. Йому пощастило — рани не були такими серйозними.

— Наразі ми навряд чи зможемо щось з'ясувати! Потрібно лягати спати, а хтось один повартує! — сказав Бруно, стискаючи та розтискаючи кулаки.

— Лягайте! Я побуду! — рішуче сказав Альбрехт, пройшовши по кімнаті і перевіривши двері та вікна.

— Добре. Я тебе потім зміню! — погодився Бруно.

Несподівана небезпека їх сильно втомила, але попри це, заснути вони змогли не відразу. Поклавши на коліна чарівну паличку, Альбрехт сів у крісло, щоб бачити всю кімнату. У нього було багато запитань, які не давали йому спокою. Він хвилювався за Раду, кожні п'ять хвилин кидав на неї погляди, сумніваючись, що Ніоба та Бруно на сусідньому ліжку сплять.

Просидів він, як йому здалося, довго. За цей час дія заклинання почала закінчуватися, й Альбрехт знову побризкав зіллям на вікна та двері. Кроки в коридорі його насторожили, але завдяки зіллю ніхто не міг потрапити до кімнати, і це вселяло впевненість.

За кілька годин прокинувся Бруно. Засмикнувши тюль, яка завішувала ліжко, він підійшов до Альбрехта, що сидів у кріслі.

— Лягай спати! Ти втомився!

— Ще трохи. — пробурмотів Альбрехт, протираючи очі. Він відчував, що тримати себе в напрузі більше не може, але поки не був готовий поступитися місцем.

— Ти не допоможеш Раді, якщо сам виснажишся, — тихо, але твердо сказав Бруно. — Дай мені чергувати. Я все одно не засну.

— Ні! Мені не хочеться! — різко кинув Альбрехт, квапливо відводячи погляд у бік ліжка. — І спати ніде.

Бруно ледь помітно всміхнувся, підсунув друге крісло і зручно вмостився поруч.

— Я спостерігав за тобою. Вразило, як швидко ти кинувся їй допомагати. І коли знімав сукню, навіть не завагався! Жодної миті збентеження, жодного коливання. — Бруно уважно подивився на нього. — Можливо зараз не час. У мене вже давно є питання. Ви схожі на пару, але... щось тут не так. Невже вона тобі не подобається? 

Альбрехт зітхнув, проводячи рукою по волоссю.

— Справа не в цьому. — у нього була причина не розглядати її як дівчину.

— Вибач!  Не подумай нічого поганого. Ви виглядаєте гармонійно. Та й вона дуже гарна дівчина. 

Альбрехт мимоволі згадав ту дивну жінку на перевалі, яка сказала те саме. Гармонія. Тоді це звучало абсурдно, адже вони з Радою тільки-но припинили сваритися через кожну дрібницю.

Хлопець відкинувся на спинку крісла. Коли вони познайомилися він був не у тому стані, щоб відчути до неї інтерес. Та й згадуючи їх постійні сварки на початку. Але ось тут була проблема, і він не розумів, як так сталося. Поряд з нею він міг бути ким завгодно, проявляти емоції, казати дурниці. Саме це змушувало його раз у раз пробачати її витівки. 

Хлопець струснув головою, відганяючи думки.

 Який сенс кохати ту, що скоро піде?

— Потрібно написати листа Мерліну. Він повинен знати, що сталося, — сказав він, змінюючи тему.

— Ти правий. Але гонець довго їхатиме до Заргансу. Якщо знайдемо голуба чи іншого птаха, можна використати пташину пошту. — Бруно на мить замислився, потім кивнув. — Принеси папір і чорнило!

Альбрехт слухняно підвівся, підійшов до столу, де лежали речі Бруно. Але перш ніж повернутися, він зазирнув до Ради. Її вії ледь помітно здригнулися.

Груди стиснуло хвилювання, хлопець швидко передав Бруно перо і чорнильницю, а сам повернувся до ліжка. Він сів поруч, прислухаючись до її дихання. Хоча рани гоїлися швидко, безслідно зникнути вони не могли. Можливо, на тілі залишаться шрами. І якщо це станеться, то тільки з його вини.

Трохи піднявши вії, дівчина змучено глянула на Альбрехта. 

— Води… — сказала вона так тихо, що він прочитав це по губах.

Схопившись на ноги, хлопець налив із глека води і підніс до пересохлих губ дівчини. Він допоміг їй підвестися, щоб вона змогла нормально напитися.

Допомагаючи знову лягти, Альбрехт помітив, що вона хоче щось сказати. Голос її був хрипким, тому він нахилився нижче.

— Дякую, мій хороший… — промовила Рада, і на губах з’явилася слабка посмішка. Опустивши голову на подушку, вона знову заплющила очі.

Поправляючи ковдру, Альбрехт затримав на декілька секунд погляд. Несподівано у думки увірвався спогад. Це сталося незадовго до весілля Кірта. Йому наснився сон, де він прийшов у якусь печеру. Там на нього чекала дівчина з двома об’ємними пучками, які нагадували вушка. У неї були золоті очі, з яких чомусь текли сльози. 

«Вона… вона була схожа на тебе. А потім інші сни. Чи можливо, що тоді я бачив тебе? Можливо й циганка казала правду. Можливо я....»

Альбрехт стиснув губи, на обличчя набігла тінь. То був лише сон. Він не мав права закохуватися в Раду. В жодному разі. Вона була проклята. Вона потрапила в цей світ випадково і мріє повернутися назад. А до того ж він вже занапастив Адалін....

Відвівши погляд від її обличчя, Альбрехт підвівся і пішов до Бруно, який уже дописував листа Великому герцогу.