53.1

Дівчата гидливо подивилися на нього і продовжили відступати до дверей.

— В—в—ви хто? — заїкаючись, запитала Шахрія.

— А ви хто будете? І що вам потрібно у моєму будинку? — спробував піднятися з підлоги п'яний чоловік.

— У вашому будинку? Ви, бува, не Саїд? — в один голос спитали вони.

— Я! Ну і що? — старий, спираючись на руки, став на коліна, повністю піднятися йому не вдалося. Шахрія та Рада з огидою на нього подивилися. Але якщо це був той самий Саїд, що їм потрібен, іншого виходу не залишалося...

— Ви знаєте щось про Ваїля? — запитала Шахрія, прикривши ніс долонею, щоб не чути гидкий запах.

Старий засміявся, на його обличчі з'явилася ідіотська усмішка. Дівчата зрозуміли, що у такому стані він навряд чи їм відповість.

— Треба привести його до тями! — прошепотіла Шахрія.

— Я бачила біля будинку криницю, треба набрати води! — підтримала її Рада, побачивши ціле відро.

— Я сама тут не залишусь! — кинувши гидливий погляд на старого, Шахрія поспішила слідом.

Раді довелося скористатися магією, щоб дістати воду, адже колодязь майже пересохнув. Повернувшись до будинку, вони виплеснули холодну воду на п'яного старого, що валявся на підлозі, і пересадили його на ліжко. Крижана вода трохи привела до тями п'яницю. Протверезівши, він тепер похмуро дивився на них з-під сивих кущових брів.

— Ви хто такі? Що вам потрібно у моєму будинку?

— Ми прийшли дізнатися про Ваїля! — відповіла Рада.

— То спитайте у будь-кого з містян, вони вам розкажуть! Мене навіщо було чіпати? — сердито подивився на них старий.

— Совісті у вас немає! Поки інші працюють, щоб хоч якось прогодувати родину, ви п'єте! — обличчя Шахрії стало похмурим.

— Що хочу, те й роблю! Забирайтеся звідси!

— Ми пройшли такий довгий шлях не для того, щоб так просто піти! Долунай сказала, що ви розповісте нам про Ваїля — хлопця-поета, якого кілька століть тому вбив султан.

— Долунай? — обличчя старого перекосилося від жаху. Закривши обличчя сухими кістлявими руками, він відвернувся.

— То ви нам розповісте? — Рада була непохитна.

Саїд якийсь час стояв до них спиною, але вони більше не намагалися його гукнути.

— Ну що, дівчата, сідайте! Історія буде довгою, — сказав старий, обернувшись.

— А ви що, стоятимете? — здивувалася Шахрія.

Старий не відповів їй. Смикнувши свою довгу білу бороду, він підняв очі до стелі, про щось розмірковуючи. А потім на кілька хвилин пішов у ту частину будинку, де панувала напівтемрява. Повернувся він із заржавілим ключем дивної форми.

— Те, про що я вам розповім, ніхто не знає! На календарі стояв 1322 рік. Рік, я вам скажу, дуже вдалий! Одного з літніх днів Долу… дочка султана попросила батька з'їздити на ярмарок із подругами. Саме там вона познайомилася із молодим поетом Ваїлем. Так він їй запав у душу, що вона не могла ні їсти, ні спати! І він її полюбив усім серцем! Султан, як тільки дізнався про це, одразу захотів розлучити закоханих. І це йому вдалось! Після того, як Долунай із поетом втекла… — Саїд тихо вилаявся, — султан послав своїх людей! Вони їх упіймали та доставили до палацу! Як Долу плакала, просила батька про милість, але він був невблаганний!

Султан хотів видати її заміж за багатого візира, а не за бідного поета. Настільки його переповнила тоді злість, що він наказав привести дочку, щоб вона побачила страту Ваїля! Потрібно було бачити тоді її очі. Дівчина була вся біла, але до останнього подиху свого коханого дивилася йому у вічі. Не маю сумніву, що вона пам'ятає той погляд і зараз! Навіть перед смертю Ваїль присягався їй у вічній любові. Сердитий султан викинув тіло в море, а з голови наказав зробити чашу, щоб пити. Так воно і сталося. Череп придворний чаклун зачарував так, що з нього вийшов золотий кубок, усіяний коштовним камінням…

— І де цей кубок? — поцікавилася Рада. Дівчини весь цей час сиділи мовчки, слухаючи Саїдову розповідь. Здається, й не дихали зовсім, так їх захопила історія.

— Навіщо він вам? — поцікавився старий. — Кубок — дуже небезпечна річ!

— Ми пообіцяли Долунай знайти голову Ваїля! — відповіла Шахрія.

Старий важко зітхнув і зашаркав ногами в кінець кімнати.

— Я вас проведу до нього!

Дівчини здивовано перезирнулися, коли Саїд почав знімати зі стіни полиці з глиняними тарілками.

— Бий, чарівнице, у стіну! — наказав він.

Рада кліпнула очима.

— Як?

— Ну, що тут незрозумілого? Розбий стіну! — роздратовано кинув старий.

Рада, хоч і нічого не зрозуміла, підняла руку до стіни й промовила:

— Турбеза!

Попри силу, яку вона доклала, обсипалася лише штукатурка, відкриваючи двері. Саїд вставив поржавілий ключ у замкову щілину, двері самі прочинилися, і перед ними відкрився вузький прохід зі сходами.

— Ідіть попереду, освітлюйте дорогу! — наказав старигань.