52.1

Шахрія знов підняла очі до неба, її обличчя осяяла дивна усмішка — чи то смутку, чи то примирення. Очі блищали від сліз, але вона не намагалася їх витерти. Вітер лагідно ворушив її волосся, ніби намагаючись заспокоїти, але вона вже зробила свій вибір. Селена уже з'явилася на небі, розливаючи своє світло по окрузі.

— Хочеш, я відведу тебе до найзагадковішого місця у Філанті? Я люблю іноді туди приходити. Мабуть, то буде мій дім… — вже тихіше промовила вона, але Рада почула.

— Що це за місце? — поцікавилася чарівниця.

— Скеля Долунай! Пішли, я накажу осідлати коней! Вона знаходиться одразу за містом, біля моря!

— А чому ти кажеш, що це буде твій дім?

Шахрія посміхнулася, але відповідати не стала. Посмішка миттєво зникла, коли вона відвернулася.

Їм ніхто не завадив виїхати з міста. Весь час, поки вони їхали, принцеса мовчала. Через опущений каптур неможливо було розглянути її сумне, приречене обличчя. Поїздка до скелі зайняла п'ятнадцять хвилин. 

Їм довелося з’їхати з дороги та п’ять хвилин пройти пішки. Коней вони прив’язали біля дерева, а самі рушили до купи валунів.

Дівчата сховалися й стали чекати.

— Чого ми чекаємо? — запитала Рада, дивлячись на край скелі.

— Скоро сама побачиш! — усміхнулася Шахрія. — А поки скажи, чи знаєш, хто така Долунай?

— Ні! У мене у школі такого не розповідали. Та й тут також!

— Тоді слухай! Час ще маємо. Дуже давно, скільки століть тому — вже ніхто не пам’ятає — жила в цих краях принцеса Долунай. Про її красу ще в ті часи ходили легенди, наречені оббивали пороги палацу, але юна принцеса всім відмовляла. Якось, гуляючи з подругами, вона випадково зустріла юнака — поета на ім'я Ваїль. Вони покохали одне одного.

Але доля була жорстока до них. Батько Долунай був жорстокою людиною. Він вирішив насильно одружити доньку з багатим чоловіком. Її думка його не цікавили. Рятуючись, Долунай з Ваїлем утекли. Але султан їх знайшов і силою повернув до палацу. Юнака посадили до в'язниці, а принцесу замкнули в покоях. У люті султан наказав привести доньку на страту її коханого.

Коли сонце вже стояло високо на небі, бідолашному Ваїлю відрубали голову. Але й цього султану здалося замало. Тіло він наказав покласти в мішок та скинути з цієї скелі в море. Та коли воїни почали виконувати наказ, вони побачили, що голова таємниче зникла… Того ж дня Долунай заручили з іншим. Оскільки вона мала покинути ці землі, принцеса вимолила у батька дозвіл попрощатися зі скелею, яку так любила. Опинившись тут, де зараз стоїмо ми, Долунай гірко заплакала. Вона чула шум прибою, дивилася на Селену… Вони ніби кликали її до себе.

Долунай не хотіла належати іншому чоловікові й стрибнула зі скелі у воду. Вдарившись об підводне каміння, вона загинула. Відтоді, кожну повню, вона виходить із морських хвиль на вершину скелі й танцює разом зі своїми служницями, які також кинулися в море, злякавшись гніву султана. За сотні років багато дівчат знайшли тут свій дім. Це скеля нещасного кохання. Коли нерозділеного, а коли й взаємного, якому хтось завадив. І всі вони стали свитою принцеси. Музика, яку вони грають, завжди сумна. Сльози Долунай за своїм Ваїлем настільки гіркі, що їх можна порівняти з мертвою водою. Місцеві сюди не ходять — у цих скель дурна слава.

Рада з цікавістю слухала розповідь Шахрії, а потім повторила своє запитання.

— Чому ти тоді сказала, що ця скеля стане твоїм домом? Ти ж не хочеш… — Рада зблідла, здогадавшись, що задумала Шахрія. 

— А хіба я маю вибір? Я боюся втратити Рошана, як Долунай втратила Ваїля! Але жити з Аббасом я не зможу! Він мене все одно вб'є, а так… краще я сама… — зітхнула принцеса.

— Може, тобі краще втекти… — почала Рада, але, побачивши в її очах відповідь, замовкла. У них була та сама безнадія, що й у Долунай.

Коли небо остаточно перейшло в ніч, із-за хмар визирнула Селена. Звідкись долинула тиха музика. Дівчата, що ховалися за камінням, раптом замовкли й обернулися. Рада побачила ледь помітні жіночі силуети. І тільки тепер вона наважилася спитати.

— А Долунай — це хто? Якщо вона померла сотні років тому…

— Привид. — як ні в чому не бувало відповіла Шахрія.

Тілом Ради пробігла дрож. Їй раптом стало холодно. Після переміщення у минуле та всіх пригод її не повинно було щось дивувати. Закутавшись у плащ, вона продовжувала спостерігати за тим, що відбувається.

Незабаром на скелі з'явилися вже чіткіші обриси. На траві сиділо семеро дівчат, і кожна тримала в руках музичний інструмент.

Коли срібляста доріжка простяглася морем, сталося щось найдивовижніше й найпрекрасніше, що колись бачила Рада. На скелі виникла висока дівчина зі світлим довгим волоссям, заплетеним у дві коси. Її біла сукня спадала до самих п’ят, а рукави, схожі на крила голубки, торкалися трави. Примара легко й граційно змахнула рукою, і музика змінилася, залишаючись такою ж сумною. Тоді Долунай заспівала.

— Де ти мій коханий?

Навіщо море забрало тебе в мене?

Тепер блукаю на самоті.

А тебе ніде немає.

Селено — сестриця, допоможи.