Розділ 42. Володарка Часу

Сверид — країна богів

Сверид гудів. 

Ледь не спіткнувшись, Ліада — богиня покровителька білих магів, подолала останні декілька сходинок. Палац Ори знаходився на низині, оточений багатовіковими деревами, й сам був виконаний у більшості з дерева. Тому добре вписувався у навколишню природу.

Ора, він же Оракул, сидів на диванчику та читав сувій. Почувши швидкі кроки, він підняв очі, і кутики  губ поповзли угору. Але швидко радість змінилася хвилюванням. 

Ліада підбігла до нього, задихаючись від сліз. Вони великими струмками текли по її блідим щокам. 

— Вона прокинулася!!! — дівчина здавлено розсміялася не перестаючи плакати. — Арел! Володарка Часу! Вона все згадала!

Оракул декілька секунд дивився на неї та не розумів, що сталося. Потім на його обличчі відбився шок.

— Вона видужала?

— Ні. Ора. Вона просто згадала себе. Я бачила її очі до цього — вони були пустими! Я не розумію, що сталося. 

— Що вона зараз робить? — ця новина неабияк схвилювала чоловіка. Володарка Часу останні сто років ледве розрізняла ворогів та друзів, наскільки хвороба знищила її зсередини. А зараз раптом…

— Вона кричить.

— Кричить? 

— Вона дізналася, що всі її «діти» мертві. Я думала, Арел знає, що золотих ельфів немає вже сто років. Але ні, вона тільки зараз зрозуміла, що через хворобу не змогла бути з ними поряд. А ще проклинає якогось Морла. 

Оракул важко зітхнув. 

— Де Ліан? 

— Побіг до Алмеса. Боюся, щоб Арел не наробила чогось у гніві! Сподіваюся Верховний зможе її заспокоїти.

Чоловік стримався, щоб знов не зітхнути. Всунувши їй у руки склянку з водою, він відійшов до масивної дерев'яної колони. У цій кімнаті не було ні стін, ні вікон.

Слуги, що прибирали до цього зі столу залишки сніданку, зупинившись, шепотілися. 

Оракул прислухався. Тепер і він почув це. Земля гуділа. Скоріш за все скоро до гори Володарки Часу збіжиться увесь Сверид.

* * *

Вона сиділа на колінах посеред великої кімнати. Знесилена, розбита на тисячі друзків. 

Це сталося сьогодні. Вона раптом прокинулася від довгого сну. Ніби раптово хтось знов завантажив їй пам'ять. Завантажив? Якесь дивне слово… 

У великому дзеркалі в головній кімнаті все ще відображалася доволі потворна стара жінка із пошарпаними крилами. Але це вже не була сліпа істота, яка керувалася інстинктами. 

Обійнявши себе руками за плечі, жінка тихо заскімлила. 

Хвороба проявилася тисячоліття тому. Десь приблизно у той час з'явилася перша Тріщина. 

Арел народилася коли світ був найбільше вразливим. Після битви Золотого Духа та Каноар не залишилося майже нічого. Лиш єдиний клаптик землі, що зміг урятувати її батько. Зараз ця земля стала Сверидом, та винесена за межі людського світу. 

Арел народилася завчасно та попри силу, що вже мала, не змогла б вижити у тому світі. Тому батько якось видобув маленький шматочок поваленого Каноар та помістив у її тіло. 

Каноар вважався первородним духом хаосу, його єдиною метою було знищення світу. Щоб він вже ніколи не переродився, щоб не залишилося жодного живого атому. І потім Каноар також мав зникнути.

 Але Золотий Дух зміг його перемогти. Вони не знали, що цього робити не можна, бо стануться страшні лиха. Земля тоді здригалася від сотні землетрусів, цілі континенти йшли під воду. Золотий Дух хотів, як краще… 

Арел не знала, що відчував у той момент батько. Частина їх заклятого ворога налила силою її слабке тіло. Арел за один день із недоношеного немовляти стала дорослою. Коли вона прокинулася, то Золотого Духа вже не було. Він помер, і більше жодного разу не переродився за останні чотири тисячоліття.

Що ж сталося потім? Чому вона врешті виглядає, як згорблена стара? Бо та частинка Каноар змогла взяти над нею верх. Спочатку почала давати збій магія. З'явилася Тріщина у часі. Потім зникла уся краса, а наостанок згаснув розум. 

Попри це Арел, ще якось пам'ятала, що існувало пророцтво, і колись батьки знов відродяться та прийдуть по неї. Тоді вона помре та народиться вже у здоровому тілі. 

Арел тремтіла, обіймаючи себе руками за плечі. У відкритій для всіх вітрів кімнаті було холодно. Ще зовсім недавно здригалася гора та шалено били блискавки у небі над палацом. 

Вона вже не мала сил кричати, зірвавши голос. 

Від головних дверей почулося багато кроків. Скинувши голову, жінка, змусила себе піднятися на ноги. Не треба, щоб хтось бачив її на колінах.

Першим у велику залу ступив Алмес — верховний цар Свериду, володар усіх прісних вод. На ньому був його незмінний обладунок, а на плечах — хутряний плащ. 

За ним з'явилися інші: Аврора, Вульм, Лессі, Ясіра… Побачивши двох останніх Арел слабо усміхнулася. Ті також їй усміхалися, а ось Аврора виглядала не надто привітно. 

Через декілька хвилин прийшли інші. Арел підібгавши губи дивилася, як вони всі підходять. Дивилася та думала: кому з них досі можна довіряти?