Розділ 26. Колишній хлопець

Рада 

Дівчина дивилася на нього не відводячи погляду. Здавалося у неї земля пішла із під ніг. 

— Перепрошую? — юнак здивовано дивився на неї. Ніхто окрім рідні не смів називати його лиш на ім’я. Дівчина дивилася на нього так наче добре знала, але він вперше її побачив.

Дівчина знітилася, опустивши голову.

 — Пробачте. Ви просто схожі на мого знайомого.

— Буває. — принц посміхнувся, від чого у Ради серце боляче вдарило у груди. — І його звуть так само?

Серце підказувало їй, що це він і є. Вона вже давно поховала ті стосунки, проплакавши не одну ніч в подушку. Рада прикусила кінчик губи, борючись з бажанням сказати цьому Морлу про принца, на якого він був так схожий.

— Так. Він принц.

Брови хлопця поповзли угору, а в очах спалахнула недовіра.

— Ви з мене знущаєтеся? Єдиний принц з таким ім’ям, це я. На жаль ми з вами не знайомі. Хоч це можна виправити. 

Рада ще більше почервоніла, пожалкувавши, що сказала.

— Я не з цього часу. Розумієте… Тріщина…. Я шукала матір і випадково потрапила сюди. Я з майбутнього. Там у мене був знайомий, його звали також Морлом. — дівчина швидко підняла на нього очі, а потім знов опустила. — Йому було вже за триста. Тому… Можливо. Я думала…

— Майбутнє? — Морл замислився. — Не розумію, як таке можливо, бо через Тріщину сюди потрапляють виключно з минулого. Але якщо ви кажете правду… — була в історії жінка, яка також прийшла з майбутнього, і це Дар’ян з поеми «Принцеса з двох часів». — Ви можете довести, що ми були знайомі? Я вам щось розповідав про себе окрім титулу? — йому було цікаво, але разом з цим, він чогось напружився.

— Ви… Морл не дуже любив розказувати про себе. Але він любив коней. І терпіти не міг коли хтось чіпає його волосся. — дівчина здавлено розсміялася. — Я також ненавиджу коли хтось торкається до мого волосся без дозволу. 

Морл усміхнувся кутиками губ, те що вона назвала було правдою. Але все одно у нього залишалася недовіра.

— Ким той Морл був для вас?

Рада знов сховала очі. Альбрехт переводив погляд від подруги до воїна в обладунках. Він відчував себе чужим тут. Хлопець ще ніколи не бачив, що Рада настільки губилася та червоніла. Йому не подобалося, як на неї дивився Морл. Він впізнав воїна у білосніжних обладунках, який ледь не збив його з коня, коли мчав по дорозі. 

— Це не важливо. Пробачте, що забрала ваш час. Нам треба продовжувати подорож.

— Куди прямуєте? — Морл не збирався так просто їх відпускати.

— У Зарганс до Мерліна. Мені сказали, що він може допомогти мені повернутися додому.

* * *

Альбрехт

За нього дійсно всі забули. Альбрехт стояв переминаючись з ноги на ногу. Йому уся ця ситуація не подобалася. Рада була сама на себе не схожа, а цей Морл оглядав її так, ніби товар на базарі. 

Деякий час Альбрехт сподівався, що вони поговорять і принц поїде по своїм справам. Але вже через десять хвилин він сам запропонував супроводити їх через цей ліс. Мовляв, тут багато розбійників. Рада навіть слова не сказала. Ще пів години тому вона кидала в нього колючі фрази та обіцяла у наступний раз зробити їх тренування на мечах більш пекельним. 

Його починало нудити від фальшивої посмішки принца. Можливо у майбутньому він зміниться, але якщо згадати, як він кинув Раду… Долоні непомітно стиснулися в кулаки. Вона розповіла йому, як принц кинув її навіть не захотівши щось пояснити. Просто написав листа, що на цьому їх спілкування завершується, бо його батьки проти. Морлу на той момент було вже за триста. 

Альбрехт відчув, що починає закипати. Йому довелося притримати емоції, щоб не вийшло ще якихось непорозумінь. Та й він не був нянькою для Ради. Скоро вона прийде до тями й все стане, як і раніше.

Але як раніше не ставало. Рада з Морлом їхали на конях попереду про щось весело перемовляючись, Він був трохи позаду разом з людьми Морла. Ті на відміну від принца не дуже були задоволені компанією. 

Почало сутеніти та вони вирішили, що треба зупинитися на привал. У принца в запасі виявилося багато їжі. Він не економив, не обділяв себе ні в чому. Його воїни розташувалися осторонь.

— Ходімо зберемо хмиз для багаття, сьогодні ніч буде холодною! — Морл підійшов до Альбрехта.

Хлопець здивовано кліпнув — він не очікував, що принц вирішить з ним заговорити. Зітхнувши, Альбрехт пішов за Морлом. Попри велику кількість сухих гілок поруч, вони відійшли далі.

Йдучи трохи попереду, Альбрехт спиною відчував на собі пильний погляд.

— Звідки ти? — у голосі принца не було цікавості. Наче це було не звичайне питання, а щось більше.

Альбрехт зупинився та повернувся до нього. 

— З півдня Роену. 

— Не з імперії? — тепер у голосі принца з’явилася сталь. 

Альбрехт зрозумів, що якщо скаже правду, то скоріш за все його подорож може закінчитися тут. 

— Ні.