17.1

Рада

Вона не розуміла чого збрехала. Щось з цим хлопцем було не так. Але якщо він не любить магію, тоді краще про це мовчати. Зараз вона дійсно не могла піти. 

Хлопець кинув на неї ще один важкий погляд, а потім пішов кудись за куші. Дивлячись у той бік, дівчина почала розв’язувати шнурівку на ліфі. Сукня прилипла до тіла. Нарешті скинувши її, Рада швидко загорнулася у плащ та сіла біля вогнища. 

— Чого ж такий дубак?! — дівчина похитувалася, сховавши долоні під пахви. Хлопець повернувся швидше ніж їй того хотілося. Кинувши на нього погляд, вона сильніше закуталася у плащ. — Чого ж мені так не щастить?! Спочатку ніхто не повіз суходолом, потім хтось оглушив. — дівчина завмерла, приклавши долоню туди куди влучило заклинання. — Тепер ще й цей. Як же я ненавиджу це ваше сімнадцяте століття! Йдіть до біса зі своїми свічками та нічними горщиками! Хочу додому.

— Ти щось казала?

Рада зиркнула на нього знизу вверх. 

— Кажу, що я дуже щаслива, що опинилася тут. — крізь зуби промовила вона.

Альбрехт кивнув та пішов до своєї сумки.

— Ти голодна? 

Побачивши у його руці шматок хліба та в’яленого м’яса, Рада ледь не кинулася до нього. У роті зібралася слина.

— Так. Дуже. — заспокоївшись, відповіла вона.

— Ти не сказала, як тебе звуть.

— Леді Вольфрам. — зголодніло кусаючи хліб, промовила вона. 

Альбрехт почухав потилицю, здається замислившись.

— Ти справді леді?

Раді хотілося сказати, щось уїдливе, але голод та втома виявилися сильніші.

— Ні. Мене так звуть.

Можна було збрехати, що вона справді леді. Може він віддав би другий шматок м’яса. Очі жадібно дивилися на хлопця, який робив собі бутерброд.

— Я хочу їсти! 

Хлопець зітхнув та дістав із сумки яблуко. Дівчина його взяла, але кинула ображений погляд.

— Я Хочу Їсти! 

— Я б з радістю дав би тобі більше, але маю дозувати їжу! — спокійно відповів він.

— Я їла зранку! Я хочу їсти! — голод знов пробудив злість. — Дай мені їжі!

— Я ж тобі сказав! — пирхнув хлопець. — У мене грошей мало! А у цьому лісі ледь качку вдалося спіймати. Попий води та лягай спати! Завтра пошукаємо якесь поселення, де тобі зможуть допомогти.

Рада набундючилася.

— Міг би не витягати з річки.

Альбрехт стиснув губи, щоб і самому щось не сказати.

— Я спати! — врешті кинув він та ліг на землю, підклавши сумку під голову. 

Дівчина розчаровано пирхнула, стискаючи та розтискаючи кулаки. Їй хотілося поговорити. Її злило, що хлопець так просто здався та заснув. А вона, пропри втому, не могла спати.

 Побачивши, що хлопець спить, вона зняла свою сукню та за кілька хвилин висушила її магією. Одягнувшись, дівчина кинула на нього швидкий погляд. Роздратування нікуди не поділося. 

На його нещастя окрім нього тут нікого не було. 

Рада стискала та розтискала кулаки, намагаючись заспокоїти нерви.

— Усе добре. Ти не втопилася. Завтра знайдеш якесь село. Купиш коня. І поїдеш далі до Мерліна. 

Внутрішній голос недоречно вліз у її монолог.

«Грошей вже немає. Їжі вже немає! Чим ти будеш платити?»

— Заспіваю. Що мені ще залишається. Або ж спробую знайти роботу! — внутрішній голос зареготав при згадці про роботу. — Або ж вкрасти гроші у того хлопця.

Рада знов пирхнула та стиснула губи. На очі набігли зрадницькі сльози. 

— Як же я всіх вас ненавиджу! Я просто хочу додому…

Вона продовжувала сидіти та схлипувати поки це не почув Альбрехт та не прокинувся.

— Щось сталося? — гнів вже вщух, тепер йому стало трохи соромно, що так різко відповідав. Вона стільки пережила за день, а він.

— Нічого не сталося! — мовила, мов плюнула. — Спи!

Альбрехт витріщив очі, а потім похитав головою та знов опустився на подушку.

— Спати будеш?! — гнів радісно розвертав вогняні кільця всередині неї.

— Буду. — буркнув він, навіть не відкривши очі.

— Ну й спи! 

— Ну й сплю. — буркнув хлопець і здається знов провалився в сон. 

Рада ображено фиркнула. Її продовжувало трусити. Вставши на ноги, вона почала ходити вперед — назад біля місця ночівлі.

— Ти збираєшся спати? 

Рада рвучко озирнулася, почувши невдоволений голос хлопця.

— Я збираюся ходити!

— І далеко ти так дійдеш?

Дівчина стисла та розтисла кулаки.

— Я тебе ненавиджу!

Після цих слів хлопець сів, та здивовано кліпнув.