Розділ 75. На колінах

В обід Віджио вже було під контролем повстанців. На вулицях не залишилося жодного солдата королівства. Люди виходили з домівок — радісні, уже не ховаючись, не озираючись. Навіть ті, хто спершу сумнівався, тепер приєдналися до загального святкування.

Канна, Хейл, Джефрі та Еміль після бою сиділи в м’яких кріслах вітальні. Дім, у якому вони перебували, колись належав родині Локстернів — допоки король Колгарі не відібрав його.

— Щось Теранса давно не видно. — з тривогою кинув Еміль. — Хтось бачив його після бою?

— Він був зі мною біля замку, а потім зник. — відповів Хейл, нахмуривши брови.

— Може, щось сталося? — Еміль зірвався з місця. — Може, піти пошукати?

— Зачекай. — втрутилася Катана. — Я впевнена, він з’явиться з хвилини на хвилину.

Та Еміль не міг просто сидіти. Підхопившись, він почав метатися перед вікном. І тут двері розчахнулися. Всі одразу повернулися на звук.

— Нарешті! — вигукнув Еміль і поспішив до брата. — Де ж ти був?

— Вибач, що змусив тебе хвилюватися. — мовив Теранс, відвівши погляд. — Ви перемогли? Місто наше?

— Так! З дня на день чекаємо Мерліна. — посміхнувся Еміль.

— Еміль, а що… якщо Морл розгнівається? Він може... — Теранс зам’явся. — Це точно було варто того?

Еміль похмуро глянув на нього.

— Ми вже все вирішили, Терансе. Не починай знову.

Теранс мовчки кивнув. У кишені плаща він відчував вагу флакона, подарованого королем.

— Треба відсвяткувати! — раптом пожвавився. — За нашу перемогу!

— Оце правильно сказано! — схвалив Джефрі.

Теранс підійшов до столу, де стояли п’ять кубків і графин вина. Тримаючи флакон у руці, він тихо додав кілька крапель зілля в чотири з них. Руки тремтіли — він ледь не впустив флакон.

— Ти в порядку? — запитав Джефрі, пильно вдивляючись у його обличчя. — Блідий як смерть.

— Все добре, не хвилюйтеся. — натягнуто усміхнувся Теранс.

Та коли він повернувся до кубків, раптово паніка охопила його: в який з них він не додав зілля? Переплутати означало заснути разом з усіма. Але ні — доля вирішила інакше. Еміль, Катана, Джефрі та Хейл взяли по кубку.

— За перемогу! — підняв келих Джефрі.

— За перемогу! — пролунало в унісон.

За кілька секунд кубки спорожніли. Теранс пильно стежив за обличчями... Минуло кілька хвилин. Нічого.

— Вибачте за похмурі думки… Просто не йде з голови. Чи правильно ми зробили, що стали частиною герцогства? Можливо, ми могли повернути землі й титули, але лишитися в королівстві? — озвався Теранс, його голос став обережним, майже винуватим. — Навіщо нам Мерлін? Може… краще повинитись? Морл би нас пробачив…

Катана блиснула на нього поглядом. Еміль тільки зітхнув:

— Навіть якби ми зараз склали зброю, Морл не пробачить. Ти розумієш, що ми для нього — зрадники? Ми кинули виклик його владі. А за зраду... — він ковтнув повітря. — смертна кара.

Обличчя Теранса перекосилося від страху. Це помітили всі.

— Що з тобою? — насторожилася Катана. Вона ступила ближче — і раптом хитнулася.

— Я… я засинаю… — прошепотіла, і впала на підлогу.

Не встигли інші отямитись, як один за одним теж поринули в глибокий сон.

Теранс застиг. Груди ходили ходором. Проковтнувши слину, він повільно відступив до дверей. Відчинив їх і махнув. До кімнати безшумно увійшли п’ятеро чоловіків у цивільному — переодягнуті воїни Морла. 

— Молодець, хлопче. — сказав один. — Тепер зв’яжемо їх і доправимо на острів, до телепорту.

— Що? На острів? Але ж… — Теранс зблід. — Король казав, що їх просто присплять, аби не заважали. Він обіцяв, що не чіпатиме їх!

Воїни переглянулись.

— Це для їхнього ж блага. Повір, коли прокинуться, ще подякують тобі.

— Ви… певні? — голос Теранса затремтів.

— Король мудрий. Він не стане вбивати. Вони йому живими потрібні.

— Тобто… Еміль помилявся? Морл їх справді помилує? — Теранс знову засумнівався.

— А що він казав? — підозріло перепитав один із солдатів.

— Він сказав, що Морл вважає їх зрадниками… А зрада карається смертю.  — буркнув Теранс, і лише після того, як слова зірвались із вуст, зрозумів, що сказав зайве.

— Н-у-у… Морл не вважає, що кожна людина могла оступитися. — промимрив один із воїнів. Їхні погляди перетнулися, і цього було достатньо, щоб усім стало зрозуміло — хлопець справді дурень.

— Досить теревенів! Зв’язуйте їх і хутко з міста, поки армія Морла не увійшла. — різко наказав інший.

Воїни швидко обв’язали руки й ноги чарівників грубими мотузками, а потім, закинувши їх собі на плечі, винесли з кімнати. Теранс і ще один воїн йшли попереду, насторожено вдивляючись у темряву, готові реагувати на будь-який несподіваний рух.