Розділ 74. Зрадник

Несподівано тишу осінньої ночі розірвали крики й брязкіт зброї — почався штурм Віджио. Чотири досвідчені керівники, здавалося, прорахували все до найменших дрібниць, аби виграти цю битву. 

Наступ розпочали вночі, коли роенські воїни ще спали. Поки ті схаменуться, одягнуться й зрозуміють, що відбувається — мине дорогоцінний час, який повстанці розраховували використати на свою користь.

Ніхто не міг попередити захисників міста про точну дату нападу — її знали лише четверо. Вони не повідомили навіть Емілевого молодшого брата Теранса, попри його близькість до них. Попри юний вік хлопець виявився дуже розумним та вправним  мечником. А його сила зцілювати руками вражала.

Коли небо почало світати, місто вже гуло, мов розбурханий вулик. Бій затягнувся значно довше, ніж очікували. Світанок забарвився кров’ю. Бруківка головної площі була встелена тілами — воїнів Роена, і повстанців.

Замок резиденцію довго не вдавалося захопити. Та, по суті, це був не справжній замок, а радше великий кам’яний будинок з вежами. Справжній замок ховався під землею, але, на жаль (чи, може, на щастя), про це ніхто не знав. Телепорт на той час ще не було перенесено до підземної частини — він лишався у наземній резиденції.

Воїнів Роена повстанці не щадили, але мирних жителів не чіпали. Ті, хто хотів і міг, билися пліч-о-пліч із повстанцями. Решті було наказано зачинитися в домівках і не виходити.

Коли Морл дізнався про падіння Віджио, його охопив гнів. Молодий король швидко крокував кімнатою у своєму замку в Голдені. Його розлючувала сама думка, що хтось насмілився повстати проти нього. Але діяти негайно він не міг — телепорт у Віджио було знищено. Морл міг би надіслати кораблі морем до Елеї Еланор Соррель Астри, але це зайняло б багато часу.

Невдачі переслідували його одна за одною. Вчора надійшла звістка, що впала Рамурська фортеця, й армія Мерліна вже ступила на його землю. За кілька днів вони дістануться до Віджио.

Ходили чутки про загадкового птаха, що кружляв над полем бою та завдав чималих втрат роенській армії. За описами, Морл запідозрив, що це міг бути грифон. Його це неабияк здивувало — грифонів уже давно вважали вимерлими. Та ще більше лякала думка: звідки вони у Мерліна? Невже прибули разом із ним через Тріщину в часі?

«Лицемірний негідник. Сам приймаєш до себе прибульців, а мене взиваєш до совісті».

Морла не відпускала думка, що доведеться вести війну на два фронти. Імперія Каталі не надто його турбувала — армія імператора складалася здебільшого з людей, а в нього — з чарівників. Та от Мерліна він остерігався. Цей маг був справді могутнім. І, що найгірше, тепер від нього можна було очікувати чого завгодно.

Скільки б Морл не думав, він так і не зрозумів, як саме на полі бою з’явився той птах. Рамур упав, кордон зсунувся — і зовсім скоро вся Елея Еланор Соррель Астра буде під владою Мерліна.

— Ні! — Морл зціпив зуби. — Не буде тобі легкої перемоги! Я зітру тебе в порох, Великий герцогу! — він анітрохи не шкодував, що ігнорував усі листи Мерліна. Ніхто не мав права вказувати йому, як командувати військом.

— Ну де ви, безмозкі дурні?! — заволав Морл, виходячи в коридор. — Де вас чорти носять?! — він повернув за ріг, але там було порожньо. — Я вас усіх у в’язниці пересаджаю! Кретини! Як можна було втратити таке важливе місто?!

Король ще деякий час блукав коридорами свого замку в Голдені, шукаючи управителя, якого нещодавно поставив керувати Віджио. Та марно. Той виявився боягузом і втік ще тоді, коли ворог захопив королівську резиденцію. Саме завдяки його втечі Морл і дізнався про поразку.

Коли його запал трохи згас, він почав мислити тверезіше.
«Нехай той управитель котиться до біса. Жалюгідний боягуз… Де б чорти не носили».

Морл із вчорашнього вечора збирав залишки армії, що ще залишилися в Голдені, адже основні сили були перекинуті на кордон з Імперією. Він не вірив, що Мерлін наважиться напасти. 

Не можна було допустити, щоб Мерлін увійшов у Віджио — тоді виникнуть набагато більші проблеми. У такому разі він може дізнатися, де розташована головна Тріщина. А цього Морл допустити не міг.

Землі за Хребтом Дракона завжди були проблемними: їхні мешканці занадто були свавільними й постійно здіймали бунти. Але вони забули, що та земля ніколи не належала жалюгідним іншородцям. 

Морл стискав та розтискав кулаки. Він був налаштований нагадати жителям Віджио про це.

* * *

Над містом ще спалахували залишки заклять, а місцями тліли згорілі дахи.
Порожньою вуличкою біг чоловік у чорному плащі з каптуром, глибоко насунутим на голову. Він поспішав, не бажаючи потрапити на очі — ні своїм, ні ворогам. Та й хто тепер був «своїм»? Він уже й сам не знав. Але щиро вірив, що його мета — благородна справа.

Чоловік мчав майже до самої міської стіни — ще кілька годин тому вона слугувала захистом, а тепер була наполовину зруйнована. Його рухи були рвучкими, ніби він утікав. Під плащем іноді дзвеніли обладунки. Почувши тупіт копит, він різко звернув у підворіття.

На вулиці з’явився вершник у кольчузі, без лат, які б могли його захистити. Незнайомець миттю дістав арбалет і, не вагаючись, випустив стрілу.
Кінь заржав і зірвався з місця, коли вершник звалився на землю. Незнайомець підбіг, схопив повід й стрибнув у сідло. Розвернувши коня, він помчав до міських воріт — у напрямку соснового лісу й руїн.

Плащ майорів за спиною, але каптур, який він притримував рукою, залишався на голові. Чоловік не шкодував коня, гнав щодуху й жодного разу не збився з дороги. Він добре знав цю місцевість. І ще — знав, де розташований табір повстанців. Він безперешкодно потрапив туди. Бо був тут своїм.

Але чому ж тоді він так нервово озирається, ніби боїться бути викритим?

Він покинув коня ще в лісі та побіг до узбережжя, де стояли кораблі ельфейсів-орків. Добре знаючи розташування, швидко знайшов шлюпку, і, переконавшись, що ніхто не бачить, зіштовхнув її на воду. Його метою був острівець Вечеринг — безлюдний, нікчемний клаптик суші, на якому, здавалося б, нічого цінного не було.