Розділ 73. Золотий грифон

Раптом пролунав вибух. Світловий кокон розірвався, і звідти вирвалася істота з вогненно-червоними очима та головою вовка з орлиним дзьобом. Її тіло нагадувало лев’яче, а гострі пазурі виблискували у променях Златана. Розкривши крила завдовжки кілька метрів, істота видала моторошний крик і злетіла ще вище.

Налякані воїни Морла почали стріляти з луків, та жодна стріла не змогла завдати золотому грифону шкоди. Від цього він закричав ще страшніше і, випустивши пазурі, стрімко ринув донизу. Одним ударом лапи він розкидав солдатів на всі боки. Вони, кричачи та штовхаючись, кидалися навсібіч, але грифон діставав кожного — роздираючи їх дзьобом.

«Залиш їх! — подумки промовила Рада. — Потрібно відчинити ворота! Султанові Рошану вдалося пробити ще кілька проломів у стіні. Ми маємо допомогти!»

«Як скажеш!» — відповів у думках Альбрехт.

За їхнім наказом золотий грифон знову злетів і, описавши коло над ворожими військами, які досі стріляли в нього, рвонув у бік Рамурської фортеці.

Захисники швидко помітили дивного звіра. Спочатку вони заметушились на стінах, а згодом, опанувавши страх, почали розвертати катапульту на нього.

«Зарен!» — вигукнула Рада, і з очей грифона вирвалися палаючі промені. Катапульта спалахнула, а за хвилину від неї лишилася лише купа попелу. Усі, хто був поруч, згоріли живцем.

Грифон, ухиляючись від стріл, зробив ще кілька кіл над фортецею.

«Де механізм підйому ґрат? Потрібно відкрити ворота!» — запитала Рада.

«Он там!» — подумки відповів Альбрехт.

Рада знову скористалась вогняним закляттям, щоб розчистити прохід. Тепер грифон опинився за межами фортеці. Відчувши це, Рада та Альбрехт на мить зраділи. Грифон розкрив дзьоб і видав переможний крик.

Але вони ще не могли підняти ґрати — ворожа стрілянина не вщухала.

«Альбрехт, допоможи! Я не відчуваю себе!» — вигукнула Рада.

«Досить! Треба розірвати заклинання!» — закричав він.

«Ні! Нас вб’ють! Ми маємо знищити тих, хто на дахах, інакше вони пристрелять нас, щойно ми... ну, ти розумієш!» — Рада ледве стримувала паніку.

Вони силоміць спрямували грифона на дах казарми, де засіло двадцятеро арбалетників.

«Вальдоббіадене!» — промовила Рада. З очей грифона знову вдарив промінь. Там, куди він влучив, утворилася діра. Дванадцять вояків зірвало з даху, і вони гепнулися на кам’яну бруківку.

Інших грифон добив пазурами та дзьобом.

«Досить! Досить! Розриваємо заклинання! — закричав Альбрехт, і сам уже почав втрачати контроль над свідомістю. — Вниз!»

Грифон стрімко пішов на зниження і, гальмуючи, пробіг кілька метрів по бруківці, після чого склав свої величезні крила.

Знову спалахнуло яскраве світло — і грифон зник у ньому. Рада з Альбрехтом нарешті змогли перевести подих.

Сфера світла з тріском розлетілася на уламки. Вони зістрибнули на землю — зброя дзенькнула. Швидко перевіривши мечі в піхвах, вони кинулися до механізму підйому ґрат, поки їх ніхто не помітив.

Залізні ґрати почали повільно повзти вгору. Піднявши їх якнайвище, Рада й Альбрехт поспішно відчинили ворота. Але саме тоді їх помітили. Покинувши механізм, вони пірнули в укриття. У ту ж мить місце, де вони щойно стояли, накрив град стріл.
— Ходімо! Нам тут самим небезпечно залишатися! — Рада кинула погляд на вулицю з казармами. У їхній бік бігло тринадцятеро вояків, шестеро з яких — чарівники.  — Погане число… — скривилася дівчина. — Тікаймо звідси!

Вони почали обережно відступати. Від воріт долинув гучний шум — виявилося, що воїни Мерліна повністю відчинили браму і вже вдерлися до фортеці.

Та раптом Рада та Альбрехт почули поруч чиїсь кроки. Обернувшись, вони побачили все ту ж тринадцятку вояків. Втекти вже було пізно — довелося приймати бій.
— Тринадцять проти двох! — не витримала Рада і вилаялася.
— А в нас є вибір? — кинув швидкий погляд Альбрехт.

Це було риторичне запитання. Вороги, оголивши мечі, наступали з тріумфом на обличчях. Схоже, знали, хто перед ними, і були впевнені у перемозі.

Рада змахнула мечем, але промахнулася — наступний удар довелося блокувати щитом. Переступаючи з ноги на ногу, вона відбивала удар за ударом. Чарівники поки що не вступали в бій, це трохи полегшувало ситуацію.

Бачачи, що їх от-от оточать, Альбрехт закричав:
— Рада, магія обладунків! Спробуємо ще раз!

Поки вороги не замкнули кільце, Рада підбігла до нього і стала спиною до спини, витягнувши меч уперед. Разом вони відбивали удари нападників. Але простору майже не залишалося — їх поступово тиснули до муру. Альбрехт пригнувся, а Рада вчасно відскочила, коли над ними просвистів ворожий клинок.

— Лікурембо! — вигукнула дівчина, сховавши меч у піхви й пустивши в хід магію.

Двох вояків відкинуло до стіни. Ще трьох Альбрехт повалив мечем. Рада встигла сховатися за щитом, коли в нього влучили одразу три болти. Вона швидко озирнулася — двоє з арбалетами цілилися просто в них.

Миттєво висунувши одну руку з-під щита, Рада прокричала заклинання — і на ворогів полетіла вогненна куля. Одного чарівника вона таки влучила — арбалет у його руках спалахнув.

Швидко присівши, Рада вихопила у мертвого солдата кинджал і метнула його в іншого. Удар був точним — лезо влучило просто в горло. Чарівник хрипко зойкнув і впав на бруківку.

— Морталіо! — раптом почула вона страшне закляття.

Рада обернулася — смертоносне заклинання летіло прямо на неї. Страх паралізував її. Вона не встигала сховатися за щитом. І раптом — смужки на її обладунках спалахнули. Час ніби зупинився. Закляття раптово змінило напрямок і повернулося до того, хто його вимовив. Чарівник впав мертвим.

— Все добре? — гукнув Альбрехт, відбиваючи новий удар. Його обладунок теж світився.

«Будь ближче до Анігоеля!» — пролунав у голові Ради несподіваний голос.
— Хто ти? — розгублено озиралася вона навсібіч.
«Фрілінтаер» — лаконічно відповів меч.