Розділ 70. Первородні

Біля стін Рамурської фортеці розкинулися намети Великого герцога Мерліна та султана Рошана. Частині війська, яку Мерлін послав уперед, вдалося прочистити їм дорогу до фортеці, захопивши невеликі міста на кордоні.

Рамурська фортеця була дуже важливим об'єктом. Її захоплення означало вільний прохід на Елея Еланор Соррель Астра.

До того ж вони не могли залишити королівству настільки добре споряджену фортецю. Тут були лише казарми, а тому було віддано наказ знищити.

Облога Рамура почалася ще з ранку і тривала кілька годин. Стріли градом сипалися на тих, хто намагався залізти на стіни. Катапульти, розставлені на стіні фортеці, стріляли щохвилини, не даючи нападникам підійти ближче.

Рада з Альбрехтом перебували в ар'єргарді. Мечі вони поки що не діставали. Минула година, друга, але змін не відбувалося, воїнам Мерліна ще не вдалося пробити ворота тараном. Ті, хто зумів залізти сходами на стіни, тепер билися там.

За десять годин битви з армії Мерліна та Рошана полягло вже кілька сотень людей. І більшість із них загинули під стрілами. Тільки пізно ввечері облогу було припинено. Воїни з усіх сторін сильно втомилися, і їм треба було поховати загиблих.

Перший день облоги Рамурської фортеці пройшов безуспішно.

* * *

Рада, знявши в своєму наметі обладунки, полегшено зітхнула. Обладунки хоч і були зачаровані і важили вдвічі менше за звичайні, але тіло все одно втомлювалося від довгого носіння.

  До цього дня вона ще ніколи не бачила наживо битви. Сівши на ліжко, дівчина відкинула голову назад і заплющила очі. Завтра все почнеться знову, і не факт, що їм і тоді вдасться потрапити до фортеці.

Відкинувши полог, у намет увійшов Альбрехт.

- Ти вже лягаєш спати? - запитав він, привертаючи до себе увагу.

- Не знаю! Як тут можна заснути? - дівчина відкинула волосся на спину. - Раптом хтось сторонній пробереться до табору!

Альбрехт підійшов і сів поруч на ліжко.

– Табір добре охороняють! Тобі нема чого боятися! І я буду недалеко!

- Як це мило з твого боку! - усміхнулася дівчина. – Тільки я сама можу за себе постояти!

Альбрехт кивнув, а потім потер рукою шию.

— Я хотів запитати: адже ти добре пам'ятаєш заклинання, що нам дав Марлет?

- Так звичайно! Я його вивчила тієї ж ночі!

- Просто я подумав, коли нам треба буде ним скористатися? І що взагалі трапиться?

- Я не знаю! Напевно, щось схоже на те! Мерліну ще не вдалося пробити стіни! Це може тривати кілька днів, навіть тижнів! Напевно, коли настане потрібний момент, ми відчуємо…

– Рада… – Альбрехт раптом замовк, почервонівши. – Скажи, що ти відчувала, коли ми… це… промовили заклинання тоді, перед стайнею?

Рада замислилась, згадуючи.

– Це було не надто приємне відчуття. Я начебто і відчувала себе, а начебто й ні. А ти?

- Дивне було відчуття! Наче хтось зв’язав мене товстими мотузками. Хотілося припинити дію цього заклинання! Мені стало страшно, що я не зможу повернутись у своє тіло! І де взагалі воно було?

- Ти чув мої думки? - усміхнулася дівчина.

– Після того, як ми одягли обладунки, я дещо відчував! Не те щоб якісь образи… уривки фраз. Це було схоже на спалахи світла.

- Цікаво, так? Ми на кілька хвилин стали одним цілим! Те, що сталося тоді, було неймовірним! Я ще ніколи не бачила такої магії! – сказала Рада. - І справді, в якийсь момент мені теж стало страшно! Але… її очі наче заскляніли. – Я відчула тоді таку силу... Вона йшла від тебе! Ти… ти, мабуть, набагато сильніший, ніж я думала спочатку!

- Про яку силу ти говориш? – здивувався Альбрехт.

– Про силу душі! Саме вона нас завжди рятувала! - дівчина посміхнулася. – Ти добрий, чуйний, душа в тебе чиста, нічим не заплямована… а я зовсім інша! Я зациклена лише на собі, на інших не звертаю уваги! Мені принизити людину не важко, і я не відчуватиму докорів совісті.

– Рада, ні… – хотів було зупинити її Альбрехт.

– Я корислива! З першого дня, як ми з тобою познайомилися, я хотіла обікрасти тебе та втекти! Це бажання переслідувало мене кілька тижнів. І навіть після цього ти вважаєш, що я непогана?

– Я ніколи так не думав! - відповів Альбрехт, намагаючись зрозуміти, куди вона хилить. – Так, у тебе складний характер…

- Ось бачиш! Ти не помітив цього! Тому що ти добрий!

Альбрехт усміхнувся, подивившись на неї. Йому було приємно це чути. Навіть дуже. Якби її слова ще щось означали… Якби в них була не подяка, а щось інше… Альбрехт тільки зітхнув. Він не помітив усього цього не тому, що він добрий чи поганий. Він тепер просто не міг бачити, що бачив раніше.

– Завтра у нас важкий день! Лягай спати! – підвівся на ноги хлопець.

Кивнувши, дівчина раптом посміхнулася, коли він вийшов. Сказані нею слова підтвердилися – це була справді дивовижна людина. Не просто так його меч носив ім'я Анігоель.

* * *