Розділ 72. Рамурська рівнина

Біля мурів Рамурської фортеці розкинувся табір: намети Великого герцога Мерліна стояли поруч із шатрами султана Рошана. Частина війська, яку Мерлін заздалегідь вислав уперед, змогла прочистити шлях до фортеці, захопивши кілька прикордонних сіл.

Рамур був стратегічно важливим пунктом. Його взяття відкривало вільний прохід на землі Елеї Еланор Соррель Астри. Залишити ворогові настільки добре укріплену твердиню було надто ризиковано. Всередині фортеці містилися лише казарми. Саме тому було ухвалено рішення: після захоплення — знищити.

Облога Рамура розпочалася з самого ранку й тривала кілька годин. Град стріл безупинно сипався на тих, хто намагався дістатися мурів. Катапульти, встановлені на вежах, працювали щохвилини, не дозволяючи нападникам підійти впритул.

Рада та Альбрехт поки не вступали у бій. Минала година за годиною, але ситуація не змінювалась: тарану не вдавалося пробити ворота. Ті, кому вдалося дістатися до стін за допомогою штурмових драбин, тепер вели запеклий бій на мурах.

За десять годин запеклої битви армії Мерліна та Рошана втратили вже кілька сотень воїнів — переважно від стріл. Лише пізно ввечері облогу було зупинено. Обидві сторони були виснажені, і на перший план вийшла інша справа — поховати загиблих.

Перший день облоги Рамурської фортеці завершився безрезультатно.

* * *

Рада, знявши у своєму наметі обладунки, полегшено зітхнула. Хоч вони й були зачаровані й важили вдвічі менше за звичайні, тіло все одно втомлювалося від тривалого носіння.

До цього дня вона ще ніколи не бачила справжньої битви. Сівши на ліжко, дівчина відкинула голову назад і заплющила очі. Завтра все почнеться знову — і не факт, що їм тоді вдасться взяти фортецю.

Відкинувши полог, до намету увійшов Альбрехт.

— Ти вже лягаєш спати? — запитав він.

— Не знаю. Як тут можна заснути? — Рада провела рукою по волоссю, відкидаючи його назад. — А якщо хтось сторонній пробереться до табору?

Альбрехт сів поруч на край ліжка.

— Табір добре охороняють. Тобі нема чого боятися. І я буду недалеко.

— Як мило з твого боку. — усміхнулася дівчина.

Альбрехт кивнув і потер шию.

— Хотів запитати... Ти добре пам'ятаєш заклинання, яке нам дав Марлет?

— Звісно. Я його вивчила тієї ж ночі.

— Просто подумав: коли нам доведеться ним скористатися? І що тоді станеться?

— Не знаю. Мерліну ще не вдалося пробити стіни. Це може тривати дні, а то й тижні. Напевно, коли настане потрібний момент, ми це відчуємо…

— Рада… — раптом почервонів Альбрехт. — Скажи, що ти відчувала, коли ми… це… промовили заклинання тоді, перед стайнею?

Рада замислилася.

— Це було дивне відчуття. Наче я була собою — і водночас ні. А ти?

— Було відчуття, ніби мене хтось зв’язав товстими мотузками. Хотілося зупинити дію заклинання. Стало страшно, що я не зможу повернутися у своє тіло. І взагалі — де воно було?

— Ти чув мої думки? — усміхнулась вона.

— Після того, як ми одягли обладунки, я щось відчував. Скоріше уривки фраз. 

— Цікаво, правда? Ми стали одним цілим, хай і на кілька хвилин. Те, що сталося тоді — неймовірне. Я ще ніколи не бачила такої магії. — сказала Рада. — І так, у певний момент мені теж стало страшно. Але… — її погляд став відстороненим. — Я тоді відчула силу. Вона йшла від тебе. Ти, мабуть, значно сильніший, ніж я думала спочатку.

— Яку силу ти маєш на увазі? — здивувався Альбрехт.

— Силу душі. Саме вона рятувала нас. Ти добрий, чуйний. У тебе світла душа… А я — інша. Егоїстична, не звертаю уваги на інших. Мені неважко принизити людину — і я не відчуваю докорів сумління.

— Рада, не кажи так… — спробував її зупинити Альбрехт.

— Я корислива. З першого дня, як ми познайомилися, я хотіла тебе обікрасти й утекти. І навіть після цього ти вважаєш мене доброю?

— Так, у тебе складний характер. Але ти не настільки погана, як хочеш здаватися.

— Ні. Я така як і була. Виняток лише для тебе. 

— Для чого ти це кажеш? — у хлопця всередині все похолоділо. 

Рада знизала плечима.

— Бо йде війна. — дівчина важко зітхнула та опустила очі. — Взагалі, я просто хотіла сказати, що ти робиш успіхи. І це дуже класно. Трошки заздрісно. І… я дійсно тоді відчула, що твоя сила набагато більша ніж здається. З нею треба ще працювати.

У неї так і не вистачило сил сказати, що вона тепер темна. Для більшості ця інформація не була б якоюсь страшною. Навпаки, темний колір магії відкриває більше можливостей. Але ось друзів Альбрехта вбили саме темні карателі.

* * *

Як тільки розвиднілося, знову почалася облога фортеці. На тих, хто намагався видертися по кам'яних стінах, сипалися стріли та лився окріп. Попри це, вони відчайдушно продовжували підніматися дерев’яними сходами. В одному місці навіть вдалося пробити діру в стіні.

Мерлін поки не пускав у бій ні брата, ні Раду. Вони чекали.

«Бачиш щось?» — пролунав у голові Ради знайомий голос.