Розділ 70. Акварітіс

Вони не стали знімати обладунки. Шоломи та щити знову загорнули, щоб не тягти їх на собі, а мечі причепили до пояса. Коли прибігли на заднє подвір’я, там вирувала пожежа — палала стайня.

Навколо зібрався натовп. Люди метушилися, намагаючись загасити вогонь.

— Там мій кінь! — вигукнула Рада й кинулася вперед, пробиваючись крізь юрбу.

Альбрехт застиг, дивлячись на палаючу будівлю. Відображення полум’я тремтіло в його нажаханих очах.

— Рада, зачекай! Куди ти? — закричав він, хапаючи її за лікоть.

— Мені треба туди! Там мій кінь! — схлипнула дівчина й судомно стиснула пальцями волосся.

Усередину потрапити було неможливо. Обладунки не врятували б — лише заважали. Альбрехт закашлявся від диму, очі заливали сльози.

— Ідіть звідси! Тут небезпечно! — крикнув хтось із чоловіків, щойно виливши відро води на полум’я.

— Що сталося? — закричала Рада, намагаючись перекричати гамір.

— Підпал! — відгукнулися їй.

Рада кинула тривожний погляд на Альбрехта, потім знову — на вогонь.

— Ми не можемо просто стояти й дивитися! Треба щось робити! — з розпачем вигукнула вона. Очі блищали від сліз, руки мимоволі сіпались — хотілося рвати волосся. — Чому нас не пускають?

Альбрехт мовчав. Він шукав рішення, але не знаходив. І раптом — голос, що прозвучав у нього в голові:

«Згадайте заклинання».

Хлопець здригнувся. На мить йому здалося, що уява з ним жартує. Але, поглянувши на меч, побачив: камінь на його руків’ї світився синім. Це був Анігоель. Він говорив.

Не гаючи часу, Альбрехт витяг пергамент, який їм залишив Марлет.

— Рада! Може, це допоможе?

Вона здивовано глянула на нього.

— Але ж Марлет казав: тільки під час бою, коли не буде іншого виходу!

— Це і є бій! З вогнем! Спробуймо! — гаряче відповів Альбрехт і, не приховуючи, розповів, що з ним щойно заговорив меч.

Рада перевела погляд на охоплену полум’ям стайню.

— Гаразд! Давай! — кивнула вона. — Читай перший, я підхоплю.

— Інвокабу антигуа віртуті ауксиліум! — вигукнув Альбрехт, зосереджено вимовляючи кожне слово.

— Лібера ті де компедивус ментіс, юному симус! — додала Рада і завмерла.

«З того моменту, як ви вперше промовите заклинання, між вами виникне зв’язок, розірвати який буде неможливо…» — пригадалося Альбрехту.

Вони обоє затамували подих. Смужки на обладунках раптово спалахнули світлом. Те саме сталося з мечами. Між ними з’явився сяючий промінь, що поєднав їх, і в ту ж мить обох підняло над землею на кілька сантиметрів. Ніхто цього не помітив — все поглинув густий дим.

Світ навколо розмивався. Усе попливло. Вони ще встигли відчути, як здіймається вітер, як їх починає крутити у вирі світла, поглинати, розмиваючи обриси тіл. Ноги, руки — зникли. Але свідомість прояснювалася. Це тривало лише мить, та здавалося — вічність.

Тепер вони вже не розуміли, хто саме відчуває все це — Рада чи Альбрехт. Усі завитки на обладунках наче ожили. І раптом — жоден із них більше не відчував себе окремою істотою. Магія об’єднала їх. Вони стали одним цілим.

Розриваючи клуби диму, над головами людей, які все ще намагалися загасити вогонь, злетів синій водяний птах — Акварітіс. У міфології його зображали на щиті Верховного Бога Алмеса, володаря прісних вод. Цей птах ніколи не залишав межі Свериду — обителі богів.

Рада з Альбрехтом почули в думках древній голос. Він линув нізвідки, наче був відлунням самого неба. Заклинання, яке вони щойно промовили, дозволило скористатися силою цього чарівного створіння. Ще нікому до них не вдавалося викликати його — легенди мовчали про подібне.

Птах, повністю створений із чистої води, мерехтів у повітрі. Його прозоре тіло переливалося світлом: від кінчиків крил до хвоста.

Зробивши кілька стрімких кіл над палаючими стайнями, Акварітіс зірвався вниз. Прорвавшись крізь язики полум’я, він розкрив крила. Ні вогонь, ні двері, ні стіни не могли зупинити його. За мить він розрісся до гігантських розмірів і накрив собою всю стайню, немов куполом.

«Вогонь... гаси вогонь! Тільки обережно! Коні!» — ця думка одночасно виникла в їхніх головах. Хто з них її подумав — було неможливо сказати. Межі між ними стерлися.

Акварітіс змахнув крилом, і вогонь у тому місці погас, залишивши по собі лише пару й дим. Долинуло іржання переляканих коней, які металися стайні.

Птах знову злетів, роблячи віражі й заливаючи полум’я водяними потоками. Ще кілька секунд — і вогонь остаточно згас. Над стайнями зависла мертва тиша.

Ще трохи кружляючи, Акварітіс почав зменшуватись. Його тіло огорнуло яскраве світло, і в ту ж мить Рада з Альбрехтом знову відчули себе — ніби прокинулись. Світловий кокон усе ще їх обіймав, знову з’явилось відчуття польоту. Все тривало кілька секунд.

А потім — різкий вдих.

Вони одночасно розплющили очі й судомно хапнули повітря. Тепер стояли в задимленій стайні. Підлога виблискувала калюжами, з-під даху капала вода. Вогню більше не було.