Розділ 69. Несподіваний подарунок

На місто опустився вечір. Небо вже всіяли перші зірки, а вітер тихо шелестів у кронах дерев. Десь у траві клацнула ящірка — миттю зникла у своїй норі. Пташиний щебет на мить порушив тишу, й знову все стихло.

Альбрехт і Рада сиділи на нижніх сходинках вигнутих дугою сходів, що виходили в сад. Цей сад був на протилежному боці від замкового парку.

Погода стояла чудова. Тиша — така глибока, ніби передчуття чогось великого. Дівчина зітхнула й обійняла коліна руками. Вона, як і раніше, була в штанях і сорочці.

Альбрехт довго мовчав, вдивляючись у небо. Ще з обіду вони ламали голову над тим, де взяти обладунки та меч. Начебто нічого складного, але у їхньому випадку — все було марно. Раптом з неба зірвалася зірка. Першим її помітив Альбрехт.

— Дивись! Зірка падає! — швидко сказав він.

Вії дівчини злетіли вгору. «Хочу побачити маму!» — подумки побажала вона, і по щоці скотилася сльозинка.

Альбрехт сидів, дивлячись, як зірка тьмяніє у повітрі, навіть не намагаючись загадати бажання. Повернувши голову, він простежив за поглядом подруги й ледь усміхнувся. Тіло пронизав легкий дрож.

Стало холоднішати. Альбрехт знову подивився в небо. Вони мовчки просиділи ще хвилин п’ять. Ніхто не хотів повертатися до замку.

Раптом десь за великими фігурними кущами блиснуло світло. Воно швидко посилювалося, і все навколо заіскрилося. Рада переглянулася з Альбрехтом. Хлопець, не гаючи часу, дістав чарівну паличку.

Джерело світла було біля фонтану. Чарівники обережно підійшли ближче й побачили стовп сяйва заввишки близько трьох метрів. Завмерши на місці, вони придивлялися до невідомого явища. За хвилину світло розсипалося, відкривши постать хлопчика в синій туніці з синім волоссям. Його очі теж були сині — глибокі, немов нічне небо. Він подивився на них дивовижним мудрим поглядом і зробив крок уперед.

— Не бійтеся мене! — він приклав кінчики пальців до губ, як знак вітання. — Я вам не ворог! Я друг!

Рада з Альбрехтом знову переглянулися, вагаючись.

— Мене послали допомогти вам! — мовив хлопчик м’яко. — У мене є те, що вам потрібне. Підійдіть!

— Хто ти та що робиш у замковому саду? — запитав Альбрехт, не опускаючи палички.

— Я Марлет! Мене прислали вам допомогти! — спокійно відповів хлопчик, не зважаючи на загрозу.

— Хто послав? — Рада дивилася з підозрою.

— Одна особа. Вона подарувала вам ось це. — він дістав два великі згортки, ніби з повітря.

Рада округлила очі. Хлопчик по черзі розгорнув один згорток, потім другий і відступив на крок. Усередині були два комплекти обладунків і мечі в піхвах. Рада та Альбрехт завмерли — це саме те, що вони так довго шукали.

— Але звідки? — Альбрехт зробив кілька кроків уперед.

— Вона все знає! — хлопчик усміхнувся. — Це тепер ваше. Приміряйте! Вони мають вам підійти!

Рада й Альбрехт уже без остраху підійшли ближче. Хлопчик сів навпроти, схрестивши ноги. В одному згортку обладунки були чорні з білою насічкою, в іншому — білі з чорною. Тут було все: нагрудні пластини, наручі, наплічники, поножі, наколінники, шоломи.

Поряд лежали мечі. Вони мали вигнуту гардову частину у формі крил, а на вершині руків’я сяяв великий камінь, колір якого змінювався залежно від кута — то зелений, то червоний, то синій, то жовтий.

— Твої обладунки, Леді Вольфрам, — чорні з білою насічкою. А твої, Альбрехте, — білі з чорною! — сказав Марлет. — Це особливі обладунки! І навіть у них, Радо, ви зможете користуватись родовою магією. Вони наділені чарівною силою — як і мечі. Витягніть їх із піхви — подивіться!

Рада обережно простягнула руку до меча, що лежав біля чорних обладунків. Торкнувшись руків'я, вона завмерла — і вперше за весь час не відчула відторгнення. Меч прийняв її, мов старого друга. Вона повільно витягла його з піхов.

Клинок був білий, але відливав синім — глибоким, нічним блиском. Меч Альбрехта — у відповідь — сяяв червоним, як гаряче вугілля.

— Це Фрілінтаєр та Анігоель! — захоплено вигукнув Марлет. — Наймогутніші мечі, які колись знало людство!

Рада й Альбрехт мов зачаровані дивилися на зброю. Блиск клинків, вага в руці, легкий шелест магії — усе вказувало на щось надзвичайне.

— Це безцінні дари… — прошепотів Альбрехт. — Що ж ви хочете натомість?

— Нічого. — хлопчик злегка всміхнувся. — Тільки одне: ви маєте залишитися живими. Але пам’ятайте: справжня сила обладунків проявляється лише тоді, коли ви б'єтесь поруч. Чим ближче ви один до одного — тим потужнішою буде магія.

— А що означають назви мечів? — спитала Рада, повільно вкладаючи свій меч назад до піхов. На позолоченій обшивці з дорогоцінним камінням сяяло ім’я: Фрілінтаєр.

— Фрілінтаєр — це «той, хто несе свободу». Анігоель... — Хлопчик на мить замовк, його очі заблищали ще яскравіше. — Дивовижний, або ж справедливий. 

Він витяг із мішечка на поясі згорнутий удвічі аркуш і подав його Альбрехту.

— Це заклинання. Воно складається з двох частин. Один із вас починає, інший завершує. Але... використовувати його можна лише один раз за битву. І тільки тоді, коли надії вже майже не залишиться, коли здасться, що це кінець. Що саме станеться — я не скажу. Але це вас врятує.