Розділ 67

– Хто послав? – запитала Рада не відводячи недовірливого погляду від незнайомця.

– Одна особа! Ви її добре знаєте! Вона подарувала вам ось це. – сказав хлопчик і дістав з-за спини два великі скрутки. Рада округлила очі, бо він це зробив з повітря.

Хлопчик розгорнув по черзі спочатку один, потім другий і відійшов на крок. У цих згортках були два комплекти обладунків і мечі в піхвах. Рада та Альбрехт ахнули, коли побачили на траві те, що вони так довго шукали.

- Але звідки? – запинаючись, спитав Альбрехт і зробив кілька кроків назустріч.

– Вона все знає! – усміхнувся хлопчик. – Це тепер ваше! Приміряйте! Воно має вам підійти!

Рада та Альбрехт уже без побоювань підійшли до нього і присіли поряд. Хлопчик розташувався навпроти них, сівши схрестивши ноги, та став спостерігав. В одному згортку обладунки були чорні з білою насічкою, а в іншому – білі з чорною насічкою. Тут було все: нагрудні пластини, наручі, наплічники, поножі, наколінники, шоломи та багато іншого.

Поруч лежали мечі в піхвах. Вони були практично однакові, з вигнутою трохи гардою у формі розкритих крил, а вершину прикрашав великий камінь, колір якого не можна було точно визначити - одночасно бачився і зелений, і червоний, і синій, і жовтий.

- Твої обладунки, Леді Вольфрам, чорні з білою насічкою! А твої, Альбрехте, білі з чорною насічкою! – вони вже не дивувалися, звідки він знає їхні імена. - Це непрості обладунки! Їх викували спеціально для вас! Навіть у них ти, Радо, зможеш користуватися родовою магією. Вони наділені чарівною силою – так само, як і мечі! Витягніть їх з піхви, помилуйтеся!

Рада обережно доторкнулася до меча, що лежав біля чорних обладунків. Доторкнувшись до рукояті, вона не відчула відторгнення, що було з іншими мечами, і обережно витягла його з піхов.

Клинок був білий і відливав синім, меч Альбрехта відливав червоним, як вогонь.

- Це Фрілінтаєр та Анігоель! Наймогутніші мечі, які колись знало людство!

Альбрехт і Рада не могли приховати  замилування, розглядаючи дари.

– Це безцінні подарунки! Що ж ви хочете натомість? - запитав Альбрехт, піднявши голову.

– Нічого! Ви просто повинні залишитись живими! Але попереджу вас відразу, що магія цих обладунків діє у повній силі, коли обидва перебувають поруч. Тобто вам потрібно буде по можливості битися якомога ближче один до одного!

– Що означають назви мечів? - Запитала Рада, прибравши свій меч у піхви. На позолочених піхвах з дорогоцінним камінням було написано: «Фрілінтаєр».

– Фрілінтаєр означає «той хто несе свободу», Анігоель – дивовижний! – хлопчик обвів їх поглядом своїх синіх очей і дістав із мішечка, що висів у нього на поясі, згорнутий удвічі аркуш паперу. - Тут написано заклинання! Воно складається із двох частин. Тобто хтось із вас починає, а хтось продовжує! Але... ним можна скористатися лише раз за весь час бою, коли вже здаватиметься, що іншого виходу немає і вам потрібна допомога! Не можу сказати, що конкретно станеться, але це точно допоможе!

– А як ми знатимемо, що комусь із нас буде потрібна допомога? Якщо ми, наприклад, перебуватимемо на відстані? Якщо нас розділять? – запитально подивилася на нього Рада.

- Гарне питання! Як тільки ви одягнете ці обладунки, то зможете чути один одного подумки. Ви відчуєте, коли хтось із вас почне говорити заклинання. Інший, де б він не був, підхопить його! Вивчіть ці дві частини заклинання напам'ять і ніколи не забувайте!

– Тобто ми читатимемо думки один одного? – здивовано глянув на нього Альбрехт.

– Ну… Ви відчуватимете один одного! Але… – раптом він замовк на кілька секунд. - У той момент, коли промовите заклинання вперше, ви станете одним цілим! Між вами виникне такий зв'язок, розірвати який буде неможливо!

- Який? - захвилювалася Рада.

- Мені не дозволено поки вам розповідати! Ви все самі дізнаєтесь!

- Ти маєш на увазі пута? – поцікавився Альбрехт тихо. – Які?

Хлопчик не відповів, лише посміхнувся.

– Які?! - перепитав Альбрехт, не отримавши відповіді.

– Спершу одні, потім другі! Потім треті і ... назавжди! – відповів хлопчик і криво усміхнувся. Альбрехт відчув, як у нього клубок підступив до горла.

– Ні… – Альбрехт відсунув меч убік, наче тарілку з несмачною їжею. – Ні…

– Так. – знову посміхнувся хлопчик.

- Ні. - так само прошепотівАльбрехт. – Не треба… будь ласка… – в очах у нього з'явилася благання.

Хлопчик перестав криво посміхатися, від цього його обличчя знову стало дитячим.

- Ти зрозумів свою долю! – лагідно посміхнувся посланець. - Вона не така вже страшна!

– Значить, я… – Альбрехт не зміг домовити, подивившись на Раду, яка розглядала зброю і вже не слухала їх.

– Вже відчуваєш? – усміхнувся хлопчик. – Так! Ти вірно зрозумів!

Альбрехт все зрозумів, а тому перестав сперечатися і раптом усміхнувся.

- І ще вам наказано передати ось цей сувій! – сказав хлопчик і дістав з-за пазухи згорнутий аркуш паперу.