Розділ 68. Воїн без обладунку

Рада стояла, поклавши руки на поручень балкона. Її зацікавила пара птахів, що кружляли поблизу. Вона спостерігала за ними, доки ті не зникли за верхівками дерев. Після вчорашнього тренування боліло все тіло, і сьогодні зовсім не хотілося знову братися за меч. Але вона розуміла: якщо не тренуватиметься, то вже за тиждень може загинути.

Відкинувши тривожні думки, Рада повернулася до дверей. Осінь набирала сили, і температура в замку мало чим відрізнялася від зовнішньої. Кинувши погляд по кімнаті, вона помітила розгорнуту «Ала ін Рал».

— Цікаво, що я в ній шукала? — пробурмотіла вона, підходячи ближче.

Схилившись над книгою, Рада глянула на сторінку. Вона виявилася порожньою. Протягом кількох хвилин дівчина перегортала сторінки, аж поки не повернулася до тієї, яка була відкритою спочатку.

— Згадала! Я шукала інформацію про «Резенфорд»! — ляснула себе по лобі. — Але де ж він? Я ж точно пам’ятаю, що тут був текст!

Ймовірно, школу ще не збудували, тому в книзі не з’явилося жодних відомостей. Рада забула, що «Ала ін Рал» чарівна.

Її охопило розчарування. Було навіть трохи прикро, що вона не зможе побачити білий замок. Прикинувши у голові, коли саме має бути зведено школу, вона перегорнула ще кілька сторінок, але жодної інформації про засновників не знайшла.

Щойно вона зібралася взяти іншу книгу для читання, як двері без стуку відчинилися, і в кімнату майже влетів Альбрехт. Його обличчя світилися щастям. Такий настрій її навіть насторожив — адже нещодавно вони знову посварилися через майбутню битву.

— А ти тут сидиш і не знаєш, що сталося! — вигукнув він, широко розкинувши руки, ніби хотів обійняти її на відстані.

— Що? Ми вже виграли війну? — з іронією запитала вона.

— Та ні, ще ні! Але я знаю, як ти любиш коней. І ось… — він загадково посміхнувся, витримав паузу, помітивши її цікавість, і продовжив: — Дві години тому народилося лоша! Хочеш піти подивитися?

— Так! Звісно! — обличчя Ради миттєво проясніло, вона навіть заплескала в долоні. — Ходімо!

Схопивши його за руку, дівчина кинулася до дверей.

— А де воно зараз? — спитала вона на ходу.

— У деннику разом з матір’ю! — не відставав від неї Альбрехт.

— А яке воно?

— Побачиш сама! — розсміявся він, бачачи, як вона нетерпляче рветься вперед.

Слуги, які траплялися їм на шляху, поспішали поступитися дорогою. Пройшовши через великі двостулкові двері, вони опинилися на задньому дворі. До конюшень було зовсім близько. Оминувши одну з господарських споруд, вони побачили вхід до стайні.

Двері були відчинені, біля них зібрався натовп. Протиснувшись крізь них, Альбрехт провів Раду до денника, де відпочивало лоша. Дівчина підняла спідницю, щоб не зачіпати землю, і наблизилася.

— Дивись! — вказав Альбрехт.

Рада глянула туди, куди він показував, і побачила маленьке ігреневе лоша. Вона не стала підходити впритул, щоб не турбувати тварин, і вирішила просто помилуватися здалеку. Лоша кумедно переступало з ноги на ногу. Воно ще невпевнено стояло, але вже намагалося ходити. Рада кілька хвилин не зводила з нього очей, а потім повернулася до Альбрехта. Хлопець увесь цей час теж спостерігав за конем.

— Мерлін про це вже знає? — поцікавилася вона.

— Так! Він був тут нещодавно. Перед тим, як я пішов по тебе.

Рада кивнула й знову повернулася до лошати. Воно, похитуючись на ще слабких ногах, підійшло до кобили й почало смоктати молоко. Усміхнувшись, Рада втретє відволіклася.

— А ім’я йому вже вигадали?

— Ні! — хлопець почухав потилицю. — Ходімо, тут і так надто багато людей. Жеребку потрібно звикнути.

Рада неохоче погодилася. Ідучи повз денник, вона раз у раз озиралася.

— Якщо хочеш, можеш потім сама до нього прийти. — сказав Альбрехт, коли вони вийшли зі стайні.

— Обов’язково зайду! — усміхнулася дівчина, ще раз подумки повернувшись до новонародженого. — А ти що, зі мною більше не підеш?

— Якщо хочеш — піду! — знизав плечима Альбрехт.

— Ти вже підібрав собі обладунки й зброю? Я пам’ятаю, що твій меч зламався!

— Ще ні. Сьогодні збирався цим зайнятись.

— Тоді я зараз переодягнуся, а потім разом підемо! — кивнула Рада. — Зачекай мене тут, я скоро!

Їй було потрібно щонайменше десять хвилин, щоб дістатися до кімнати, і ще трохи часу — аби переодягнутися й заплести волосся. Зрештою, її не було з пів години. Альбрехт утомився чекати. Стояв, спершись на статую, дивився то в небо, то по сторонам. Зрештою почав ходити туди-сюди.

Коли Рада нарешті повернулася, на ній були штани й сорочка. В такому вигляді Альбрехт бачив її лише коли вони тренувалися з мечами. 

— Ну що, ходімо? — підійшла до нього дівчина.

Альбрехт зібгав губи й кивнув замість відповіді. Збройова була недалеко. Поки йшли, хлопець раптом подумав, чому він чекав її на задньому дворі, а не в збройовій? Адже зброю потрібно було вибирати ретельно.