Розділ 66

Рада стояла, поклавши руки на поручень балкону. Її зацікавила пара птахів, що кружляли біля неї. Вона дивилася на них, поки вони не зникли за деревами. Після вчорашнього тренування боліло все тіло, і так не хотілося сьогодні знову братися за меч. Але вона розуміла, що якщо не тренуватиметься, то через тиждень її можуть вбити.

Відігнавши від себе погані думки, Рада повернулася до дверей. Була вже середина осені, і температура в будинку та на вулиці здавалася однаковою. Пробігши поглядом по кімнаті, дівчина побачила відкриту «Ала ін Рал».

- Цікаво, що я дивилася в ній? - подумала вголос дівчина, підійшовши ближче.

Схилившись над книгою, Рада глянула на відкриту сторінку. Вона виявилася абсолютно чистою. Декілька хвилин дівчина перегортала сторінку за сторінкою, поки не повернулася на те місце, де вона була відкрита раніше.

– Згадала! Я шукала інформацію про "Резенфорд"! – ляснула себе по лобі Рада. - Тільки де він? Адже я чудово пам'ятаю, що на цій сторінці був текст!

Ймовірно, її ще просто не збудували, тому в книзі і не було жодних даних. Рада забула, що «Ала ін Рал» – чарівна.

Вона дуже засмутилася. Їй було навіть трохи шкода, що вона не зможе побачити білий замок. Прикинувши в думках, коли буде побудовано школу, вона погортала ще кілька сторінок. Але інформації про засновників також не знайшла. Плюнувши, Рада підійшла до дзеркала і поправила рукою волосся. Вона все рідше й рідше почала збирати його у косу.

Коли вона вже зібралася взяти почитати якусь книгу, двері без жодного стуку відчинилися, і в кімнату майже влетів Альбрехт. На його обличчі сяяла щаслива посмішка. Його радісний настрій її трохи стривожив, адже нещодавно вони знову посварилися через майбутню битву.

- Ти сидиш тут і не знаєш, що сталося! - розкинув руки Альбрехт, ніби збирався її обійняти на відстані.

– Що? Ми виграли війну? – не без іронії спитала вона.

- Та ні! Це ти вже перегнула! Я  знаю, що ти любиш коней! І ось… – ще раз посміхнувся Альбрехт, почекав кілька секунд. Побачивши, що зацікавив її, продовжив: - Дві години тому народилося лоша! Хочеш піти подивитися?

– Так! Звичайно! – обличчя Ради враз просвітліло, і вона навіть заплескала в долоні. - Ходімо!

Схопивши його за руку, дівчина побігла до дверей.

- А де він зараз? - на бігу запитала вона.

- У деннику разом з матір'ю! - не відставав від неї хлопець.

– А яке воно?

– Сама побачиш! – засміявся Альбрехт, бачачи, що вона вже згоряє від нетерпіння.

Слуги, що траплялися їм на шляху, кидалися вбік. Відчинивши великі двостулкові двері, вони опинилися на задньому дворі. До конюшень було рукою подати. Вони завернули за одну господарську споруду, де побачили вхід у стайню.

Двері були відчинені, і біля неї стовпилися люди. Проштовхнувшись крізь натовп, Альбрехт повів Раду до того місця, де відпочивало лоша. Дівчина підняла спідницю, щоб не волочився по землі, і слідом за ним підійшла до денника.

– Дивись! – показав рукою Альбрехт.

Рада подивилася, куди він вказував, і побачила маленького лоша ігреневої масті. Дівчина не стала підходити ближче, щоб не заважати їм, вирішивши помилуватися здалеку. Лоша так смішно переступало з ноги на ногу. Він ще не впевнено стояв на ногах, але вже намагався ходити. Рада хвилин п'ять, не відриваючись, дивилася на нього і потім повернулася до Альбрехта. Хлопець теж увесь час дивився на коней.

– Мерлін про це вже знає? - поцікавилася вона.

– Так! Він тут був нещодавно. Перед тим, як я пішов по тебе.

Рада, кивнувши, знову повернулася до лошати. Він на ногах, що хитаються, підійшов до кобили і почав смоктати молоко. Усміхнувшись, Рада вдруге відволіклася.

– А ім'я йому вже вигадали?

– Ні! – хлопець почухав потилицю. - Ходімо! Бо тут і так багато людей! Жеребку потрібно звикнути.

Рада знехотя погодилася. Ідучи по стайні, вона раз у раз оглядалася.

- Якщо хочеш, можеш пізніше сама сходити до нього. - сказав Альбрехт, коли вони вийшли зі стайні.

– Сходжу! - усміхнулася дівчина, знову згадавши про новонародженого лоша. - А ти що, зі мною більше не підеш?

- Якщо хочеш, піду! - знизав плечима Альбрехт.

- Ти ж уже підібрав собі обладунки до бою та зброю? Я пам'ятаю, що твій меч зламався! – сказала Рада, декілька разів кліпнувши.

- Ще ні! Сьогодні збирався цим зайнятися.

- Тоді я зараз схожу переодягнуся, а потім разом підемо! – кивнула дівчина. - Зачекай мене тут! Я скоро буду!

Щоб дійти до кімнати, їй потрібно було не менше десяти хвилин, а потім ще потрібен був час на те, щоб переодягтися і заплести волосся. Зрештою, її не було півгодини. Альбрехт уже втомився в очікуванні. Він стояв, спершись на статую, і дивився то на небо, то на всі боки. Коли йому це набридло, він почав ходити туди-сюди.

Нарешті Рада повернулася. На ній були штани та сорочка. У такому вигляді Альбрехт бачив її лише кілька разів - коли вони займалися боєм на мечах. Виглядала вона досить незвичайно, оскільки жінки цього часу не носили штанів.