Розділ 66. Непорушна клятва

Після повернення у Фероманськ усе пішло шкереберть. Мерлін одразу ж покликав Альбрехта до себе, і відтоді той був присутній на всіх нарадах. Раду навіть близько не підпускали до дверей — із делікатними, але настирливими натяками: мовляв, політика — не жіноча справа.

Вона й сама не розуміла, що ображало більше: те, що її не кличуть на нудні збори, що Альбрехт більше не поруч, чи те, що вона могла б бодай трохи ще побути з Шахрією та Ніобою.

Підібгавши губи, Рада вийшла на балкон. Дощ тихо стукав по кам’яному поручню балюстради, і вона замислено вдивлялася в розмиті краплі, що стікали вниз. У голові звучали слова Долунай. Рада й досі не була певна, про кого йшла мова, але починала здогадуватись. Усе було прозоре, як джерельна вода: тільки один герцог міг зробити її знаменитою.

І той — відверто тримав її на відстані. Хоча й визнав, що допомога Ради у тій місії була цінною, перед цим насваривши за те що наразила усіх на ризик. Але тепер у них у союзі цілих дві країни: Філанта та Еденгол та одна вдячна до кінця життя пара. 

Рада повела поглядом на балкон навпроти. Всього п’ятдесят метрів по повітрю.

«Як же вплинути на твого брата?..»

* * *

— Рада, ти спиш? — як тінь у кімнату прослизнув Альбрехт.

Дівчина сиділа на ліжку й читала книгу.

— Заходь. — прошепотіла вона, відклавши книгу убік. — Що було на зборах?

Озирнувшись, Альбрехт узяв стілець і сів біля ліжка.

— Мерлін збирається почати війну проти Роену. Морл не хоче повертати мандрівників у часі додому. Він не розуміє, що скоро Тріщина стане неконтрольованою. Тож Мерлін вирішив підтримати північних повстанців і повернути ті землі під нашу корону.

— Ого... — ця інформація зацікавила Раду. Саме про це казала Долунай.

— До нього прибув гонець із Віджио. Уяви, вони вже зібрали власне військо!

— І що збирається робити Мерлін? Коли він вирушить у бій? — в її очах спалахнув вогник.

— Не знаю. Я пішов, перш ніж дійшло до обговорення плану.

— Але ж тебе він точно візьме з собою, так? — прикусивши губу, Рада відвела погляд. Ревнощі несподівано защеміли в серці.

— Мабуть. — Альбрехт замислився. — Але я ж ніколи не брав участі в битвах... Я боюся.

— Боїшся? — здивовано подивилась вона. — Чого?

— Смерті. — відповів коротко. Його очі згасли.

— А я думала, ти нічого не боїшся. — хмикнула Рада.

— Ти не розумієш. Я не вмію вбивати. Але й відсиджуватися в замку не зможу — на нас розраховують. Якщо все вийде, ми зможемо відвоювати Віджио в Морла. — він посміхнувся. — А далі — як у твоїх підручниках з історії. Побудують Резенфорд. Перед тим ми закриємо Тріщину. Розвідка каже, що вона недалеко від материка. Тоді ти зможеш…

— Повернутися додому. — закінчила вона за нього. Її голос залишався спокійним, але ентузіазму в ньому не було. — Це, звісно, прекрасно. Але чому ти битимешся за Віджио, якого ніколи не бачив, а мене Мерлін і на крок туди не пустить?

Альбрехт подивився в її очі, повні рішучості. Йому перехопило горло, і він відвів погляд.

— Ти ж дівчина...

— І що тепер — сидіти вдома, прати, прибирати й дітей народжувати?! — Раду розлютило це нагадування. Зірвавши ковдру, вона почала ходити по кімнаті. — Я не для того тут опинилася! Мене навчали битися! Я володію зброєю краще за тебе. Та я тебе сама вчила!

— Я ж не казав такого! — Альбрехт повернувся до неї, сидячи боком на стільці. — Навіщо тобі це?

Рада озирнулася і хижо посміхнулася:

— Я хочу стати знаменитою.

Альбрехт тільки похитав головою.

— Я завтра ж скажу про це Мерліну! — Рада потирала долоні, й далі ходячи по кімнаті.

Альбрехт зітхнув із полегшенням. Він знав, що Мерлін ніколи на таке не погодиться.

— А якщо він відмовить? — примружився Альбрехт.

— Не відмовить! У мене є план! — усміхнулася вона, кружляючи й повертаючись до ліжка. Альбрехту стало недобре. — Альбрехт, хіба тобі ніколи не хотілося слави? Щоб тебе пам’ятали століттями? Щоб складали легенди?

Хлопець замислився. Це питання виявилося важчим, ніж здавалось.

— Хто ж хоче бути забутим?

Рада зупинилася й похитала головою:

— Не думай, що я дурна й не розумію, що можу загинути. Але я хочу разом з усіма боронити свою землю. Віджио — мій дім. Я хочу допомогти повернути його справжньому власникові. Та інші землі. Міста Глобер та Европер. Їх ще не існує, але через сто років вони постануть. Великі міста! Европер стане центром естради. Стільки знаменитих музикантів закінчать там академію… — вона раптово замовкла. — Але все це станеться тільки, якщо Мерлін зможе відвоювати Елею Еланор Соррель Астра.

— Що? Що ти сказала? — перепитав Альбрехт.

— Елея Еланор Соррель Астра — так називається ця земля. Ти міг не знати. Вона простягається від Рамурської рівнини до самого океану. Елея й Еланор — це річки, що протікають її територією. А «Соррель Астра» перекладається як «земля зоряних квітів».