Розділ 63. Притулок магів

Погладжуючи гриву коня, Канна стояла осторонь, спостерігаючи, як зі стайні на території заїжджого двору виводять своїх коней Еміль, Хейл і Джефрі. Їхнє здивування було очевидним — вони й не здогадувалися, що їм знадобляться коні. Канна поки що не збиралася нічого пояснювати.

— Канно, може, розкажеш, куди ми їдемо? — під’їхав до неї Джефрі.

— За місто! До старих руїн! — відповіла жінка, міцніше стискаючи повід.

— Ну добре! До руїн, то до руїн! — кивнув Джефрі. — Тільки дивись, без фокусів! Ми теж володіємо магією!

— Коли дістанемося туди, я розповім усе, що вас цікавить. І повірте, від мене не варто чекати загрози. — холодно відказала Канна, спрямовуючи коня на дорогу.

Вулиці Віджио вже заповнили люди, і їм довелося рухатися повільно. Але щойно місто залишилося позаду, вони пришвидшили хід, не бажаючи надовго затримуватися на відкритій місцевості.

Відстань до руїн, про які згадувала Канна, складала приблизно півтори милі. Дорогою їм не траплялося будинків — лише безкраї степи. Чим ближче вони під’їжджали, тим сильнішим ставав запах океану та хвої. Троє графів озиралися довкола. За все своє життя вони не бували тут, хоч один з них був родом із Віджио.

Залишки кам'яних стін, розбитих часом чи людьми, траплялися все частіше. Деякі вже поросли мохом. У траві майнула ящірка, а з найближчої сосни злетіла ворона. Здавалося б, пустельний клаптик землі насправді вирував життям.

Канна легко зіскочила на землю й жестом наказала іншим прив’язати коней та йти за нею. Вони пройшли ще кілька метрів, і коли піднялися на пагорб, перед ними розкинувся океан.

Вдихнувши солоне повітря, Канна мимоволі посміхнулася. Напруга трохи відступила. Вона розправила плечі, вдивляючись у далечінь, ніби намагалася побачити те, що було там, за обрієм. Осінній вітер ніжно пройшовся її чорними кучерями, заплутавши їх.

Схаменувшись, жінка повернулася до чоловіків.

— Перш ніж йти далі, я маю вам дещо розповісти! —  усмішка трохи зблідла. 

Сівши на траву, Канна зірвала маленьку синю квітку та стала крутити її між пальців. Хотілося поспішити, та вона розуміла: ця розмова буде непростою.

Коли вони всілися на траву навпроти неї, жінка важко зітхнула.

— Трохи передісторії. Ця територія — від руїн кам'яної стіни, сосновий ліс та до океану називається «Резенфорд». Тобто притулок магів. Сама назва багато про що говорить! Якийсь час тут були храми золотих ельфів, і попри казки, що вони страшні монстри, які їдять дітей, ельфи також наділили землю своєю силою. І ні… вони не монстри. — жінка впіймала погляд Джефрі. — Ми зараз знаходимося на одному з найбільших джерел сили. Це місце ідеальне, щоб побудувати школу для чарівників. Якраз через декілька років така школа має тут з’явитися. І її заснуєте ви.

— Ми? — майже хором вигукнули Хейл, Еміль та Джефрі. — Але яким чином? Ти ж бачила у нас нічого немає. 

— Ти вмієш бачити майбутнє? 

— Ні! Я просто навчалася у ній!

Хейл смикнувся, ніби йому дали ляпас.

— Як це «навчалася в ній»? Ти ж сказала, що її тільки збудують!

— Вибачте! Я вам не сказала. Я не належу до сімнадцятого століття, а з двадцятого. Невдалий експеримент….

Тепер здригнулися не лише Хейл, а й Еміль із Джефрі.

— Тепер ми вимагаємо, щоби ти розповіла нам все! Інакше ми тут жодної хвилини не залишимося! — Джефрі напружився стиснувши долоні у кулаки.

— Тобто ти подорожувала у часі? Ти з Тріщини? — Еміль здається перелякався більше за інших.

— І так і ні! — знизала плечима Канна, залишаючись сидіти на траві. Здавалося, її анітрохи не стурбували настрої нових знайомих. — Я потрапила сюди задовго до того, як з'явилася Тріщина.

Чоловіки вимагали продовження. Канна, опустивши голову, почала перебирати складки спідниці, під якою були шкіряні штани. Їй не хотілося нічого розповідати. Бо не вона має тут бути, а її далека пращурка.

— Колись я жила у цих краях тільки у двадцятому столітті. Моя мати підкинула мене ще немовлям на поріг “Резенфорду”. Мене виховала директорка, яка пізніше прийняла на навчання. Про моє походження ніхто не знав. Щойно закінчивши школу, я вирушила на пошуки матері... Тоді я дізналася про родове прокляття. Виявилось, я зовсім не безрідна. В мене були дві молодші сестри.

 Якийсь час ми жили спокійно, але однієї ночі на наш будинок напали Мисливці за магією. Вони вбили наших батьків, ми з сестрами намагалися втекти, але з нас трьох це вдалося тільки мені. — по щоці Канни ковзнула сльоза. — Я тоді ненавиділа весь світ…. Потім усе якось змінилося, я зустріла чоловіка, котрий мене полюбив. Він загинув! — жінка хитнула головою, ніби намагаючись відігнати спогади. Катана не розуміла для чого вона розповідала за прокляття. Наче намагалася викликати у них жалість. Щоб хоча б хтось їй повірив та пожалів. — Тому я вирішила вирушити у минуле та вмовити пращурку не накладати прокляття. Але мене занесло на сто років пізніше. Мою донечку, мою... спіткала така ж доля, як і мене! Вона теж росла без батьків.

Ще на середині розповіді чоловіки знову сіли на траву.

— Отже, прокляття тобі не вдалося зняти? — перепитав Еміль.

— Ні! — лаконічно відповіла Канна, відводячи погляд до океану.

— Те, що ти кажеш, неймовірно! Звідки в тебе цей шрам?

Відігнавши спогади, Катана посміхнулася.

— На мене напав ельфейс-орк!