Розділ 62. Величні п'янички

Катана Вольфрама

Златан ще не встиг повністю опуститися за обрій. На міській площі зібрався натовп. З усіх боків чулися крики, прокляття. Відчай заполонив кожен камінець міської площі.

— Дивіться всі! Кожного, хто піде проти короля, чекатиме така доля! — казав одягнений у залізні обладунки чоловік із тих воїнів, що привела Леліла.

Щойно повіяв вітер, над площею промайнула хвиля смороду від насаджених на списи голів заколотників.

— Над вами принцеса Леліла змилувалася! Можете повертатися до своєї роботи! — проголосив воїн.

Приголомшеним і пригніченим людям нічого не залишалося, як розійтися по будинках. Весь цей час темноволоса жінка стояла в натовпі й уважно слухала промови, що лунали на площі. Як тільки натовп рушив, вона проштовхнувшись крізь нього, поспішила геть.

Жінка була вже не молода, про це свідчили зморшки біля очей. Але все ж таки вона була красунею зі своїми темними кучерями, які вдало обрамляли засмагле обличчя. Єдине, що спотворювало її зовнішність, — шрам на щоці.

Вона швидкими кроками пройшла до краю площі, де не було людей, і, пірнувши до підворіття, зникла там. Ще трохи поблукала вуличками Віджио і, побачивши над дверима вивіску: «Таверна Ізміри», вдоволено посміхнулась. Можливо нормальній людині зараз стало б зле та не до їжі та випивки. Але вона не була нормальною. Після стількох років разом з ельфейс-орками Катана Вольфрам могла їсти навіть після страти.

Зайшовши в обкурене приміщення, жінка прикрила ніс долонею. Вона неодмінно вирушила б у більш пристойний заклад, якби взяла з собою більше грошей. А поки їх не було, вона вирішила перекусити тут. Подумавши, що запах не кращій, ніж на піратському кораблі, вона підійшла до подавальниці, щоб замовити собі їжу.

Жінка невдоволено пробігла поглядом по таверні, помітивши, що місце залишилося лише за одним столиком. За ним сиділо троє чоловіків. Їй нічого не залишалося, як забрати їжу та піти за столик.

Коли вона підійшла, розмова припинилася. Біля них вона не побачила жодної їжі, лише кухлі з алкоголем. Всі троє були п'яні в устілку і, мабуть, не збиралися зупинятися.

— Не можу повірити, що вони туди полізли! Вирішили, що найрозумніші?! А ні… тепер їхні голови на списах висять! — чоловік зі засмальцьованим темним волоссям з шумом поставив кухоль на стіл.

— Мовчи, Хейле! Раптом хтось почує. — прогарчав на нього інший — чорноокий шатен зі скуйовдженим волоссям. З цих трьох він був наймолодшим.

— А ти мені рота не затикай, Еміль! — огризнувся Хейл і осушив до дна кухоль з пивом. — Малий, щоб мене вчити!

— Помовчіть обоє! Не бачите, біля нас жінка сидить! Посоромилися б! — спробував утихомирити їх третій — широкоплечий блондин. Він по зовнішньому вигляду не дуже відрізнявся від товаришів по чарці.

— Привіт, гарна незнайомка! Ти не соромся, кажи, якщо ми тобі заважаємо! — розсміявся той кого назвали Хейлом.

Катана тільки роздратовано скривилася, продовживши їсти. Ельфейс-орки на її кораблі виглядали більш доглянутими. А ці наче тільки з печери вилізли.

— Вже бачили ті голови? — згодом знову почав розмову Хейл. — Я ось що думаю, якби вони хотіли зробити по розуму, не попереджали б короля про це! А то: «Підемо до Мерліна, скинемо з трону Морла!»

— Хейле, заткнися! — зашипів на нього блондин. — Ви нас вибачте! Мій друг сильно п'яний, несе всяку нісенітницю! Він забув манери. Мене звуть Джефрі Ворвуч. — чоловік посміхнувся кутиками губ. — Колись я був графом.

У Катани раптово перехопило подих. Відклавши виделку вона перепитала.

— Як ви сказали?.

— Джефрі Ворвуч!

— Мене звуть… — жінка замовкла. — Кличте просто Канною. А цього… — скривившись, вона вказала на п'яного чоловіка, що умощував голову на складених на столі руках.

— Хейл Флурмстей! Ви вибачте його! Він колись майже не пив! Просто тут така справа…  У нас свято! Нас король звільнив з в’язниці.

Той, що представився Джефрі Ворвучем не дуже слідкував за тим, що каже. Бо звістка, що вони були у в’язниці могла налякати жінку. Але не Катану. Вона вже знала хто третій.

— Моє сіятельство Еміль Локстерн! — позіхнув темноокий шатен, підпираючи голову. Його цікавило більше те, що у його кухлі закінчується вино. — Ви, напевно, не часто зустрічаєте таких поважних людей. Якщо хочете, можете нас пригостити.

Катана проігнорувала його слова, закотивши очі.

— Чого ви взагалі тут сидите? Чому не у своїх маєтках? 

— Бо в нас їх вже немає! Ми графи тільки на словах. Титулу нас позбавили, землі та гроші відібрали! — відповів Джефрі.

— А з вами, бува, ніякої жінки не було? — поцікавилася Канна.

— Окрім Вас, до нас ніхто не підходить! А якщо дивитися ширше, то останній раз у нас були жінки багато років тому! — сказав Джефрі та підняв кухоль, щоб ще налили.

— І які ваші подальші дії? — обережно поцікавилася вона. — Ви ж чарівники? У вас, мабуть, є якісь плани щодо цього? Хейл щось казав про Мерліна!

— Звідки ти здогадалася, що ми чарівники? Хоча це вже не важливо… — Джефрі подякував подавальниці, яка налила йому ще вина.