Розділ 58. Мертві сльози

Рада, невидима, йшла коридором із житловими кімнатами. Магія Долунай її захищала, але дівчина боялася, щоб ніхто не почув кроків. Вона добре запам'ятала дорогу до султанових покоїв. Проте, коли підійшла до дверей, на неї чекала неприємність. Біля входу стояло двоє вартових.

Рада вилаяла себе за те, що не передбачила цього. Вона не хотіла використовувати магію, щоб знешкодити їх, адже це привернуло б увагу і поставило б під загрозу всю місію. Причаївшись біля стіни, дівчина пильно вдивлялася у двері. Минали хвилини, але нічого, що могло б їй допомогти, не відбувалося.

Вже здавалося, що доведеться ризикувати,  ноги затекли від стояння на місці. Раптом у коридорі почулися кроки. Рада пригорнулася до стіни. Повз неї пройшла служниця з тацею, на якій стояли суп та фрукти. Це був шанс.

Навшпиньках Рада пішла слідом, уважно стежачи, щоб ніхто не наступив на поділ її плаща.

Опинившись у султанових покоях, вона швидко оглянулася. Служниця поставила піднос на стіл і поспіхом вийшла. Лише коли дівчина впевнилася, що більше нікого немає, вона зняла каптур. Уважно оглянувши кімнату,  погляд зупинився на великому ліжку — розкішному, виготовленому за шалені гроші. Навіть у замку Великого герцога Рада не бачила такої розкоші. Та зараз у її серці не було захоплення — лише ненависть до цього холодного, брехливого чоловіка.

Підійшовши до шафи, вона помітила за візерунчастим склом кубок Ваїля.

— Інайс ревелар! — прошепотіла чарівниця, торкнувшись замкової щілини.

Механізм тихо клацнув, і скляні дверцята відчинилися. Рада обережно витягла кубок і швидко зачинила шафу знову. Вона не могла втрачати часу. Поставивши кубок на принесену служницею тацю, дівчина дістала з кишені флакон із мертвими сльозами. Озирнувшись на двері, вона вилила вміст у кубок.

Минали хвилини, а нічого не змінювалося. Рада напружено чекала, поки за дверима не почулися кроки. Серце закалатало. Відбігши до вікна, вона накинула каптур, знову зникаючи.

За вікном лютувала негода. Дощові краплі тарабанили по склу, видаючи мелодію, яка викликала в Раді моторошне відчуття. Хотілося втекти звідси якомога швидше.

Вона не знала, як поводилася, якби їхньому життю не загрожувала небезпека. Якби їх просто вигнали, а не намагалися вбити. Але вона була впевнена в одному: той, хто образить її друзів, проживе рівно стільки, скільки вона того дозволить. Останнім часом Рада діяла на інстинкті, не замислюючись над своїми вчинками. 

Сховавшись за шторою, Рада побачила, як кубок повільно перетворюється на кришталевий графин із якоюсь рідиною всередині. Легкий усміх торкнувся її губ — головне побоювання зникло. Але тут двері розчахнулися, і дівчина затамувала подих.

На порозі стояв султан Омар разом зі своїм майбутнім зятем — работоргівцем Аббасом.

— Добре, що ти прийшов! Якраз збирався посилати за тобою! Ну що, з послами покінчено? — запитав султан.

— Думаю, так! Мої люди добре навчені. Напевно, вони вже стали кормом для риб! — криво посміхнувся Аббас.

Рада ледь стримала гнів, стискаючи кулаки.

Султан підійшов до столика, де стояла таця з їжею. Кинувши на неї байдужий погляд, він пройшов повз і, підійшовши до шафи, дістав ключ.

Рада напружено стежила за ним, боячись, що, не знайшовши кубка, він щось запідозрить.

— Скажіть, султане, коли я зможу забрати Шахрію? — нетерпляче спитав Аббас. — Я хочу повернутися додому! Ви обіцяли це ще тиждень тому, потім позавчора, потім вчора вранці! Так коли ж нарешті я отримаю її?

— Стривай, Аббас! Я, звичайно, хочу якнайшвидше позбутися племінниці, але дочекайся хоча б ранку! Вранці вона стане твоєю дружиною, а потім можеш везти її, куди захочеш! — султан криво посміхнувся, підморгнувши. — І роби з нею, що хочеш!

Раду за шторою ледь не знудило.

* * *

Опинившись біля в'язниць, Ніоба, Бруно та Альбрехт напружено перезирнулися.

— Тут нам треба розділитися! Камер багато! В одній із них, швидше за все, тримають принца з принцесою! — тихо сказав Бруно, оглядаючи коридор.

Альбрехт пішов лівим коридором, тримаючи руку на ефесі меча. Кам'яні стіни тиснули на нього. Повітря було сперте, з гірким присмаком плісняви та вогкості, а з глибини коридору долинав ледве чутний шурхіт, який змушував серце стискатися від напруження. Альбрехт був готовий будь-якої миті захищатися.

— Фервекто-майбранте. — прошепотів хлопець, націливши чарівну паличку на замок на дверях.

Замок клацнув, і двері відчинилися. Оглянувши камеру, Альбрехт, не побачивши там нікого, знову зачинив її та пішов далі. Він кілька разів відчиняв і зачиняв одні двері. Але в жодній із них не було людей, тим паче живих.

В одній із кімнат Альбрехт помітив якусь тінь у кутку. Підійшовши ближче, він побачив закутий в кайдани людський скелет. Нудота підступила до горла. Вийшовши з камери, Альбрехт спробував перевести дихання, але видовище, яке він побачив, продовжувала стояти перед очима.

Почувши стукіт чобіт, Альбрехт завмер, відчувши, як серце стрибнуло до горла. Холодний піт проступив на скронях, але він змусив себе залишатися спокійним. Не вагаючись, він обережно прослизнув за двері наступної камери, напружено прислухаючись до звуків у коридорі. 

Його пальці міцно стискали руків'я меча, а в голові лунали десятки можливих сценаріїв — що робити, якщо вартовий зайде всередину? Поки той не пройшов, вирішив сховатися там. Камера виявилася порожньою, як і всі інші. Коли кроки вщухли, Альбрехт продовжив перевіряти інші.

Відчинивши нові двері, він зазирнув усередину. Лампа на стелі освітлювала лише одну стіну. Чарівник ледве побачив прикутого до стіни молодого темношкірого хлопця.