Розділ 57

Буря за декілька годин стихла.

Тепер тільки вітер гуляв по зелених кронах дерев. На вершині скелі Долунай розливалася чарівна музика... Музика гармонії, спокою. Подруги Долунай сиділи на траві і грали, кожна на своєму інструменті.

Світло місяця робило їх ще більш таємничими. Поруч із ними сиділа дівчина з білими косами. Примара дивилася кудись у далечінь. Здавалося, у думках вона була зовсім не тут, а в тих чудових краях, де гуляла, коли була людиною.

– До-лу-най… – заспівав вітер, пробігши її волоссям. - До-лу-най.

Відволікшись від своїх думок, привид озирнулася. Ще здалеку вона побачила трьох людей, що наближаються. Слабка посмішка торкнулася її губ, і вона звелася на ноги. Рада, Альбрехт та Шахрія підійшли до неї та вклонилися.

– Доброї ночі, о лунолика Долунай! – життєрадісно промовила Шахрія. - Все трапилося, як і ти казала!

Принцеса розгорнула хустку і показала примарі череп, з якого спали чари. Долунай акуратно взяла його в руки і притиснула до грудей.

- Спасибі вам! – відповіла вона, ніжно дивлячись на дорогоцінну річ. - Тепер я і всі хто пішов за мною, нарешті, зможуть знайти спокій!

Піднявши руку з черепом над головою, Долунай щось промовила, і людський череп розтанув, а над її долонею закружляли блискучі піщинки.

Хвилі гучно вдарили у скелю. Раптом блискучих піщинок стало набагато більше. Море внизу заіскрилося, і на вершині скелі з'явився гарний хлопець у білій туніці. Його світле волосся розвівав нічний вітерець. Розплющивши очі, він ніби отямився від сну.

- Ваїле, мій Ваїле! – слова Долунай злилися з вітром.

Хлопець обернувся і побачив кохану, що стояла поряд, теж вся в білому, як і він. Привиди дуже довго стояли, дивлячись одне на одного. Рада, Альбрехт і Шахрія відійшли набік, щоб не заважати.

Дівчата-прислужниці Долунай уже почали грати свою останню мелодію. Коли вони закінчили, небо прорізало вузькою смужкою сонячного світла. У цьому світлі вони почали блякнути і незабаром зникли. Але на обличчях у всіх були щасливі посмішки.

- Я і Ваїль вам дуже вдячні! Тепер, возз'єднавшись, ми нарешті зможемо здобути вічний спокій! - усміхнулася Долунай та повернула голову до Ради. - Ти в мене вчора питала, хто такий Саїд…

Долунай змахнула рукою, і з нізвідки з'явився старий з довгою бородою в потертому, порваному від часу одязі. Він лежав, скорчившись, на землі і стогнав. Чоловік спробував підвестися, і його вивернуло. Рада та Альбрехт зрозуміли, що він геть п'яний.

- Я прощаю! Нехай душа відпустить нарешті тіло і полетить з нами у світ вічного спокою! - сказала Долунай.

Старий раптом випростався на весь зріст, жодних ознак п'яного стану не залишилося. А одяг! Він перетворився на розкішне султанське вбрання.

Саїд підняв голову і зустрівся з дочкою очима. Тієї ж миті його тіло обсипалося, перетворившись на попіл, який за мить розніс вітер. Тепер чоловік стояв такий же білий, як і Долунай з Ваїлем, а на обличчі не залишилося ознак страждань.

– Досить тобі розплачуватися за твій гріх, тату! Я прощаю тебе!

Рада приголомшено переглянулась із Шахрією, вони ніяк не чекали такого повороту.

- То Саїд твій батько? Але ж йому… – домовити Шахрія не змогла.

– Так! Вже не одна сотня років! Він увесь час був живий! – відповіла Долунай. - Його злість отруїла зроблений з голови невинного кубок. Випивши це отруєне вино, султан Саїд відчув, що божеволіє і наказав сховати кубок глибоко в підземний храм. Але йому вже ніхто не міг допомогти. Тому він пішов із цих земель і, за велінням долі, оселився в місті, названому ім'ям убитої ним людини. Тож він став хранителем кубка! Але протягом сотень років під час повного місяця прокляття починало на нього діяти. Тому, коли ви його бачили, він був п'яний!

- Це неймовірно! – вигукнула Рада.

- Тепер, коли прокляття з кубка знято, у Філанті нарешті запанує спокій! Все станеться так, як я тобі казала, Шахріє! Повертайтеся до палацу, там на тебе чекає наречений і трон! Настають великі зміни! Ви пишете нову історію! Тож нехай вас завжди супроводжує удача!

Ще раз змахнувши довгим білосніжним рукавом, Долунай почала меркнути. Ваїль і Саїд, які стояли поряд з нею, теж стали зовсім прозорими.

Незабаром на скелі залишилися стояти лише Рада, Альбрехт та Шахрія. Вони ще довго вражено дивилися на світанок.

Рада та Альбрехт обмінялися поглядами. Коли вони їхали сюди і не припускали, що стануть учасниками такої пригоди. Їхня місія полягала лише у підписанні союзу з Філантою.

* * *

У палаці відразу ж почалася підготовка до коронації та весілля. Все сталося так, як і казала Долунай. До вечора, коли на небо виплив спадаючий місяць, Шахрія стала султаною, а її чоловік, одружившись з нею, отримав титул султана. Все налагоджувалося.

Але в той же час уже було чути відлуння війни.

Відбулися перші битви між імперією Каталі та королівством Роен. Шахрія дотрималася слова і відразу після коронації підписала союз із герцогством.

Увечері вони влаштували бенкет. Біля палацу було розставлено столи – для всіх хто теж хотів взяти участь у святі. Про померлого султана Омара швидко забули.