Розділ 56. Новий план

До ранку Альбрехт ще кілька разів підходив до Ради, щоб перевірити її стан. На щастя, всі опіки загоїлися за кілька годин. Востаннє, вже під ранок, коли хлопець нахилився над нею, вона лежала з розплющеними очима. Відсунувши тюль, що завішувала ліжко, він сів на край.

— Ти як?

— Добре. — дівчина дивилася кудись у простір. — Знову ти мене врятував... Що це взагалі було? Отрута?

— Твою сукню отруїли. Радо, скажи, чи давала ти привід, щоб так вчинили?

Рада сіла на ліжку, перебираючи складки на ковдрі.

— Можливо…

Вона коротко розповіла про Долунай, політ у місто Ваїль і кубок.

— Що?! — голосно прошепотів Альбрехт, схопившись, ніби до нього доторкнулося гаряче вугілля. — Ти з принцесою задумала вбити султана?!

— Альбрехт, тихіше. — Рада злякалася, що їх можуть почути. — Це була не моя ідея… Ти б бачив, на що перетворив місто султан Омар! Якби ти бачив очі його мешканців, ти б не звинувачував нас!

— Як ви могли довіряти духам? Адже ти поставила під загрозу всю нашу поїздку! І не тільки… Ти хоч розумієш, що ще трохи — і могла загинути? Якби я не зняв сукню й не вилікував рани, ти померла б від отрути! Можливо, якби на вас не напали, ти б не прокинулася вчасно.

— Ал, пробач! Все сталося надто швидко. Ми вирушили до Ваїля не за отруєним кубком, а на пошуки відрубаної голови. Я тобі вже розповідала про це…

Альбрехт деякий час сидів мовчки. Це стосувалося всіх них. Нарешті він піднявся, підійшов до Бруно, який дивився у вікно, і пошепки переказав розмову. Очі Бруно потемніли, а брови зійшлися на переніссі.

— Мабуть, Мерлін помилився, відправивши її на це завдання! Якщо султанові стало відомо, він може подумати, що насправді ми прибули сюди, щоб його вбити. Тоді нам усім загрожує небезпека.

— Вона ж сказала, що вони не знали, що з цього вийде! — заперечив Альбрехт.

— І ти їй віриш? — скептично глянув на нього Бруно.

— Вірю! — твердо сказав хлопець і відійшов від нього.

Рада стежила за ними через тюль, сидячи на ліжку. Слів вона не розібрала, але за жестами зрозуміла, що нічого доброго вони не обговорювали. Незабаром прокинулася Ніоба, і Бруно переказав їй усе, що почув від Альбрехта. Її відповідь здивувала не лише чоловіка, а й Раду.

— Не треба робити поспішних висновків і нападати на неї! Їй і так дісталося! А поки потрібно негайно йти до султана і вимагати від нього пояснень!

— Як на мене, це ризиковано. — зауважив Альбрехт.

— Ми не зможемо покинути місто без його дозволу. Якщо те, що сказала Рада, правда, то винна принцеса. — Бруно зустрівся поглядом з Альбрехтом. — Мені теж її шкода, як і тих людей, яких мучить султан. Але ми своїми діями можемо накликати біду на Фероманськ. Я придумав, як сповістити про ситуацію Мерліна.

Переодягнувшись в одяг, у якому вона приїхала, Рада, обмінявшись поглядами з рештою, вийшла з кімнати. Через ситуацію, довелося сховати чарівні палички. Біля султанових покоїв дорогу їм перегородило двоє стражників. 

— Ми до султана Омара, по важливій справі! — сказав Бруно. 

Один із вартових дав знак, щоб усі чекали, а сам пішов доповісти султанові. За кілька хвилин він повернувся. 

— Можете увійти! 

Посли Мерліна переглянулися, перш ніж увійти у відчинені двері. З минулого вечора в султанових покоях нічого не змінилося. Сам Омар стояв біля письмового столу, дивлячись на двері. Зробивши рух рукою, він наказав залишити їх наодинці. Обвівши гостей поглядом, чоловік, здавалося, був вкрай здивований. 

— Що привело вас до мене так рано? 

— На нас сьогодні вночі було скоєно замах! — відповів Бруно і терпляче став чекати, коли султан відповість. Обличчя Омара вмить стало суворим, посмішка зникла з губ.

 — Це неможливо! Ніхто в цьому палаці не посміє напасти на послів! 

— І все ж! Ви вчора надіслали Раді сукню, яка була отруєна! — втрутився в розмову Альбрехт. Султан здивовано округлив очі. 

— Так, я посилав сукню! Чи не думаєте ви, що це я зробив? Юначе, у вас повинні бути докази, або я подумаю, що ви насправді не хочете союзу між нашими країнами. Я обов'язково розберуся у всьому і покараю винного!

 — Розберіться! Адже якби Рада померла, був би грандіозний скандал! А нам це не потрібно! — попередив його Бруно. 

— Я зараз же накажу знайти служницю, яка принесла сукню, і допитаю її! — пообіцяв султан. Відвернувшись від них, він пройшов до заскленої шафи і, подивившись на невеличкий замок, озирнувся. Хвилину він щось роздумував, а потім дістав із кишені ключ і відчинив шафу. — Чи не хочете зі мною випити вина? Мені поки нема чим загладити провину! Але запевняю, це вино найкращого сорту, мені його надіслали у подарунок! 

Омар дістав із шафи золотий кубок і підніс його гостям. Побачивши в його руках кубок Ваїля, Рада зблідла. Їй коштувало величезних зусиль, щоб не показати свого жаху: 

«Якщо кубок у султана, значить, план Шахрії провалився!» Дівчина торкнулася рукою Альбрехта й очима показала, щоб всі відмовилися.