Розділ 54. Кубок Ваїля

Вони поверталися назад швидше, ніж йшли туди. Коли знову опинилися в будинку Саїда, той наказав Раді повернути штукатурку, що обсипалася, аби замурувати двері.

— Пообідати я вам не пропоную. Найкраще забирайтеся звідси! — буркнув він і важко опустився на ліжко. Його голос знову змінився, слова стали змазаними, ніби крізь серпанок.

Коли дівчата попрощалися й уже бралися за клямку вхідних дверей, Саїд раптом гукнув:

— Якщо побачите Долунай, скажіть їй: хай не гнівається на батька. Він уже отримав по заслугах.

Рада мовчки кивнула, і вони ступили за поріг. Яскраве денне світло різонуло очі.

— Дивно. — замислилась Шахрія. — Коли він розповідав нам історію, виглядав тверезим…

Рада лише стенула плечима. Відійшовши трохи, щоб уникнути зайвих очей, принцеса витягла з-за пояса чарівний килим і наказала йому набути звичного розміру. Видершись на нього, дівчини здійнялися в небо. Їхній шлях пролягав крізь нещадні промені Златана. Від палючих променів не рятувала навіть магія Долунай.

Лише надвечір вони дісталися скелі. Цього разу вони не ховалися, терпляче чекаючи, коли вона з'явиться. Очікування було недовгим. Долунай постала перед ними, огорнута сріблястим сяйвом.

— Принцесо Долунай, ми здобули те, що ти шукала! — урочисто промовила Шахрія, простягаючи їй кубок.

Долунай не поспішала брати річ, лише вдивлялася в неї кілька довгих хвилин. І раптом вибухнула сміхом — різким, пронизливим, від якого здригнулася земля, а у Ради змерзли руки.

— Дякую вам! Хто б міг подумати, що його сховали саме в тому місті, де ми вперше зустрілися… Шкода, що це досі лише кубок. Але за твою сміливість, Шахріє, я тебе винагороджу. Віднеси кубок султанові Омару. — її губи сіпнулися, викривившись у недобрій посмішці. — Нехай вип'є з нього вина.

— Але ж він помре! — вигукнула Шахрія, відчувши, як серце похололо в грудях.

— Саме так! — дзвінко розсміялася Долунай. — Він питиме вино, що обернеться отрутою. Вона спалить його зсередини.

— Але ж я не хочу його смерті! — заперечила дівчина, відступаючи на крок.

— Хіба в тебе є вибір? Чи ти бажаєш розділити мою долю? — примара різко стала серйозною. — Ти ж бачила, що він зробив із твоєю країною! З твоїм братом. Лише його смерть врятує тебе та твого принца.

Шахрія зблідла, відчувши, як крижаний подих примари повз уздовж хребта.

— Долунай! — втрутилася Рада. — Саїд передав тобі дещо! Він просить, аби ти не гнівалася на батька. Той уже отримав по заслугах!

Долунай рвучко обернулася. Її обличчя застигло, мов кам'яне. Вона відвернулася й підійшла до краю скелі.

— Дивний він чоловік… — пробурмотіла Рада. — Хто такий цей Саїд?

Але відповіді не пролунало.

— Вам час іти. — коротко кинула Долунай, не обертаючись. — Поспішай, Шахріє.

Дівчатам не залишалося нічого іншого, як вирушати. Їхні коні чекали на тому ж місці, де вони їх залишили напередодні.

* * *

Шахрія боялася, що тремтячі руки можуть видати її. Вона вже стояла біля входу в султанові покої, розмірковуючи, що скаже. Султан Омар сидів у кріслі нерухомо, нагадуючи статую. Так він завжди робив, коли хтось заходив. Коли двері відчинилися й увійшла Шахрія, він лише підняв на неї очі.

Принцеса зупинилася за кілька кроків від нього та вклонилася. — Де ти була? — голос султана звучав холодно, а в погляді спалахнув гнів. 

— Вибачте! Мені потрібен був час, щоб подумати! Я розумію, що ви бажаєте мені лише добра. Тому… я згодна вийти заміж за Аббаса. — сказала Шахрія, накинувши на обличчя маску каяття.

— Я радий, що ти не стала чинити опір. — султанові слова суперечили його все ще суворому погляду. 

— Вибачте, якщо я вас образила. Після смерті батька ви замінили мені його… — Шахрія на мить замовкла, потім дістала з-за спини кубок і подала султанові. — Я хочу зробити вам подарунок. Це вино з наших найкращих виноградників! Його вирощували спеціально для вас.

Губи султана здригнулися у слабкій посмішці. Всі знали про його слабкість до алкоголю. Він прийняв кубок, підніс до губ, вдихаючи приємний аромат. Але раптом перед очима в нього все попливло. Йому здалося, що в руці він тримає не кубок, а людський череп.

Чоловік струснув головою, знову поглянув на кубок — нічого незвичайного. Але тінь сумніву оселилася в ньому. На розчарування Шахрії, султан поставив кубок на столик і всміхнувся. Та усмішка не віщувала нічого доброго.

— Покличте нашого гостя. — наказав він, а його усмішка стала ще ширшою.

Шахрія похолола, але зовні зберігала спокій. Як тоді, на вечері з послами герцога. Двері відчинилися, і вона, не озираючись, відчула, хто увійшов. Її серце стислося.

— Шахрія, у нас гості. — протягнув султан.

Принцеса обернулася, і її обличчя спотворилося жахом. Двоє стражників тримали за лікті високого юнака з брунатною шкірою та чорними, наче смола, очима. Його жорстке темне волосся завивалося в кільця біля скронь. Завжди доглянуте, тепер воно було скуйовджене. Білий каптан прикрашала брудна пляма.