Розділ 52

Поверталися назад вони швидше. Коли знову опинилися в будинку у Саїда, той наказав Раді повернути штукатурку, що обсипалася, щоб знову замурувати двері.

– Пообідати я вам не пропоную. Найкраще забирайтеся звідси! – промовив Саїд, та сів на ліжко. Його голос знов змінився, слова стали змазаними.

Коли дівчата попрощалися і підійшли до вхідних дверей, він гукнув.

- Коли побачите Долунай, скажіть, щоб так сильно не гнівалася на батька. Він уже отримав по заслугах!

Рада кивнула, і вони вийшли за двері. Яскраве денне світло вдарило їм у вічі.

– Тобі не здається дивним. Адже коли він розповідав нам історію виглядав тверезим!

Шахрія лише знизала плечима. Пройшовши трохи, щоб їх ніхто не побачив, принцеса дістала з-за пояса чарівний килим і наказала йому стати колишнього розміру. Видершись на нього, Шахрія і Рада злетіли в небо. Їм довелося летіти кілька годин під палючим сонцем - від цього магія Долунай їх не захищала.

Прилетіли дівчата назад на скелю Долунай лише ввечері. Вже не ховаючись, вони стали чекати, коли з'явиться примара. Їхнє очікування було недовгим. Долунай з'явилася на скелі, вся в сріблястому світінні.

- Принцеса Долунай, ми знайшли те, що ти просила! – Шахрія піднесла їй кубок.

Долунай не поспішала забирати річ, вона кілька хвилин дивилася на нього. Раптом дівчина вибухнула таким реготом, що все довкола здригнулося, а Рада відчула, як у неї похололи руки.

– Дякую вам! Хто б знав, що його сховали у місті де ми колись познайомилися! Шкода, що це досі кубок. Але за те, що ти не злякалася поїхати на пошуки, я тебе винагороджу, Шахріє! Піднеси кубок султанові Омару. – кутики губ Долунай сіпнулися у гору, а потім розтяглися в недобрій посмішці.

– Але ж він помре! - вигукнула Шахрія.

– Саме так! - дзвінко засміялася Долунай. — Султан Омар питиме вино, а воно отруюватиме його тіло і перетвориться на отруту, яка спалить його зсередини.

– Але ж я не хочу його смерті! - заперечила дівчина.

– Хіба ти маєш вибір? Чи хочеш розділити мою долю? – Долунай несподівано стала серйозною.  – Ти ж бачила все, що султан зробив із містами твоєї країни! Лише вбивши його ти зможеш врятувати життя собі та своєму принцові.

Шахрія зблідла, відчувши, як крижаний холод від примари проходить по її спині та шиї.

– Долунай! – гукнула її Рада. - Саїд тобі передав дещо! Він попросив сказати, щоб ти не гнівалася на батька, він уже отримав по заслугах!

Почувши це обличчя Долунай закам'яніло. Відвернувшись, вона підійшла до краю скелі.

– Ця людина якась дивна… Хто такий Саїд? - запитала Рада.

Долунай не стала їй відповідати.

- Вам час йти! Поспішай, Шахрія! –  сказала Долунай, не обертаючись.

Дівчинам уже не було чого тут робити, і вони вирішили повертатися. Їхні коні були прив'язані там же, де вони їх учора залишили.

* * *

Шахрія боялася, що тремтячі руки можуть видати її. Дівчина вже стояла біля входу в султанові покої і роздумувала над тим, що скаже. Султан Омар сидів в одному зі своїх крісел нерухомо. Могло навіть здатися, що це статуя. Він так завжди робив, коли хтось приходив. Коли двері відчинилися і увійшла Шахрія, він лише підняв на неї очі.

Принцеса зупинилася за кілька кроків від нього та  вклонилася.

- Де ти була? – суворо глянув на неї султан, у його погляді чітко промайнув гнів.

- Пробачте мене! Мені потрібен був час, щоб подумати! Я розумію, що ви бажаєте мені тільки добра! Тому… я згодна вийти заміж за Аббаса, – накинувши на обличчя якомога більше каяття, сказала Шахрія.

- Я радий, що ти не стала чинити опір! - погляд султана все ще залишався суворим, незважаючи на його слова.

- Вибачте, якщо випадково образила вас! Після того, як батько помер, ви замінили мені його! – Шахрія на кілька секунд замовкла, а потім дістала загорнутий кубок та подала султанові. - Мені хотілося б подарувати вам! Це вино з наших найкращих виноградників! Люди спеціально вирощували їх для вас!

Губи султана здригнулися і розпливлися в посмішці. Усі знали, що султан небайдужий до алкоголю. Він прийняв кубок із її рук.

Почувши носом приємний запах вина, султан уже підніс кубок до губ. Але тут сталося непередбачене. Не встиг він зробити й ковток, як перед очима в нього попливло, і йому на мить здалося, що він тримає в руці людський череп. Струснувши головою, султан подивився на кубок, але не помітив у ньому нічого незвичайного. Проте тінь сумніву у ньому оселилася. На розчарування Шахрії, він поставив кубок на столик та  усміхнувся. Така його добродушна усмішка не обіцяла нічого доброго.

— Покличте нашого гостя! – наказав султан, і усмішка стала ширшою.

Шахрія злякалася, але зовні це не показала. Обличчя її залишалося спокійним, як тоді, на вечері з послами герцога. Через кілька хвилин двері відчинилися. Дівчина не встигнувши повернутися відчула спиною, хто увійшов. В середині все обірвалося.

– Шахрія, у нас гості! - з тією ж усмішкою сказав султан.