Розділ 52. Принцеса Шахрія

Рада стояла біля вікна, поклавши руки на підвіконня. Вчора вона не встигла помилуватися заходом сонця — справ було надто багато. Сьогодні ж вечір належав лише їй. Рабхапур зачаровував її своєю атмосферою: у повітрі витала свіжа волога — десь неподалік йшов дощ. У саду під вікном розквітали яскраві квіти, а доріжками неквапливо прогулювалися жінки. В цю частину палацу дозволялося входити лише жінкам. Послів поселили в гостьовому крилі.

Рада посміхнулася, перевівши погляд на інше вікно. Раптом неподалік пролунав чийсь крик. Її охопила тривога. Стараючись ступати якомога тихіше, вона рушила на звук.

Чим ближче підходила, тим голоснішими ставали голоси. Нарешті Рада зупинилася, сховавшись за рогом коридору. Звідси вона побачила принцесу Шахрію — у чорному жалобному одязі, а поряд із нею — високого темношкірого чоловіка із шаблею на поясі. По різких рухах було зрозуміло: принцеса не хотіла з ним говорити.

— Відпустіть мене! Я принцеса! Якщо султан дізнається, що ви намагаєтеся мене викрасти, він відрубає вам голову! — вигукнула дівчина, силкуючись вирватися.

— Не варто зайвих слів! Султан віддав тебе мені за дружину! Незабаром відбудеться наше весілля! — криво усміхнувся чоловік.

— Я вам не вірю! Дядько не міг мене віддати работорговцю! — Шахрія звільнила руку й відважила йому ляпаса. — Ти нікчема, Аббасе! Скільки людей ти вже занапастив?!

Чоловік спалахнув люттю. Вихопивши з-за пояса моток мотузки, він щось пробурмотів — і вона сама собою обвилася навколо рук і ніг дівчини, зв’язавши її. Втративши рівновагу, принцеса впала на мармурову підлогу. Нахилившись, Аббас закинув її собі на плече й рушив по коридору.

— Відпусти, чудовисько! — закричала вона. — Ти брешеш! Султан мене не продавав!

— Зауваж, я не сказав «продав». Я сказав «віддав за дружину»! — кинув чоловік, не звертаючи уваги на її спроби вирватися.

Довше чекати Рада не могла. Вона не знала місцевих звичаїв, але те, що відбувалося, було неприйнятним. Вибігши зі свого укриття, чарівниця підняла руку й послала в Аббаса заклинання. Він не очікував опору.

Рвучко повернувшись, чоловік ледь не вдарив головою Шахрії об стіну.

— Відпусти її! Негайно! — Рада стала в бойову стійку, готуючись до нового закляття.

— Знай своє місце, жінко! Або пожалкуєш! — зло промовив викрадач, змірявши роздратованим поглядом. На вибритій скроні запульсувала жила. Від нього йшло стільки ненависті, що Рада ледь стрималася від відрази.

Аббас опустив зв’язану принцесу на підлогу, вихопив шаблю й зробив загрозливий крок до Ради. Вона позадкувала. Проти зброї краще боротися зброєю, але вибору в неї не було. Коли він кинувся вперед, вона ухилилася й начарувала бойове заклинання. Воно влучило точно в ціль — викрадач скривився від болю, проте шаблю втримав у руках.

Рада не стала чекати наступного удару. Використовувати кілька потужних заклинань підряд було непросто, особливо без підготовки. Відбігши до вікна, вона склала руки біля грудей і різко направила їх уперед. Від її долонь зірвалася магічна куля, пронизана синіми іскрами.

Вона влучила Аббасу в передпліччя, і пролунав хрускіт кісток. Викрадач закричав, випустивши шаблю. Його рука безвольно повисла. Рада тільки уявляла, який біль він зараз відчуває — сама ламала хіба що ребра під час спарингів із містером Вестлеєм…

Аббас схопився здоровою рукою за травмовану, кинув прокляття, підхопив шаблю й, зиркнувши на жінок, зник. Рада напружено стежила за ним, і лише коли він пішов, змогла перевести подих. І тоді її осяйнуло: вона розуміла їхню мову. Але ж ніколи її не вивчала…

Сівши поряд із принцесою, Рада почала магією перерізати мотузки. Вони піддалися не відразу. Лише коли Шахрія нарешті звільнилася, вона розтерла зап’ястя і подякувала за порятунок, а потім, тримаючись за стіну, підвелася на ноги.

Філанська принцеса дрижала, ніби їй було холодно, а в очах блищали сльози. Рада схвильовано поглянула на неї й запропонувала піти подалі від цього місця.

— Що від тебе хотіла ця людина? Я випадково почула частину вашої розмови. — поцікавилася Рада, коли вони повернулися до вікон, біля яких стояла чарівниця раніше.

— Він збрехав, що султан видає мене за нього заміж! Це не може бути правдою! — з надією зиркнула на неї Шахрія, ніби чекала, що Рада знає правду. — Дядько не може піти проти заповіту мого батька!

— А що в ньому було? — обережно спитала Рада.

— Коли султан помер, він заповів мені з братом правити країною! Але тоді ми обоє були ще дітьми, тому тимчасово країною правив мій дядько — султан Омар. Це мало тривати, поки я не вийду заміж. Трон я зможу здобути лише, якщо одружуся з принцом — людиною мого статусу! Якщо ж дядько видасть мене за Аббаса, то… — вона затнулася, не знаходячи слів.

— І що ж ти робитимеш?

— Я не знаю! — зітхнула Шахрія і вперше за весь час подивилася їй в очі. — Розумієш, у мене вже є коханий! І він принц. Він чекає мого повноліття, щоб одружитися зі мною. Це станеться вже за кілька днів.

— А як же твій брат? Ти ж казала… — почала було Рада.

Шахрія стиснула губи, а потім стала розправляти складки на чорній спідниці.

— Мій брат загинув два місяці тому в сутичці! До вашого приїзду я постійно носила жалобу, але коли ви прибули, султан наказав мені не показувати цього і вдягти яскравий одяг… А ще цей танець… Він не поділяє моєї скорботи, хоча загинув його племінник!